„І ЗЛИТИСЬ ЗНОВУ ЗІ СВОЇМ НАРОДОМ”

Не лічу слів. Даю без міри ніжність.

А може в цьому й є моя сміливість:

Палити серце – в хуртовині сніжній,

Купати душу – у холодній зливі.

Вітрами й сонцем Бог мій шлях намітив,

Та там, де треба, я тверда й сувора:

О краю мій,

моїх ясних привітів

Не діставав від мене жодний ворог.

Олена Теліга

Ще кілька років тому про Олену Телігу в Україні не знали нічого. Тепер це ім'я викликає захоплення в кожного, кому дорогі незалежна Українська держава і ті, хто віддав за неї своє життя.

Можна тільки дивуватися, як в одній людині сплелися безмежна жіночість, краса, розум, талант, беззастережна хоробрість, незламність. Своїм творчим життям і героїчною смертю Олена Те ліга стала символом невмирущості української нації.

Олена Те ліга повертається на Батьківщину після багатьох років забуття на рідній землі, яку так сильно любила, про повернення на яку мріяла на вимушеній еміграції, за визволення якої від будь-яких зайд віддала своє життя.

О краю мій, моїх ясних привітів

Не діставав від мене жодний ворог, -

це була не просто поетичні рядки, а її життєве кредо.

Народилася Олена 21 липня 1906 року в Іллінському під Москвою в родині талановитого інженера-гідротехніка Івана Опанасовича Шовгенова, який в той час жив і працював у Москві. Батько Олени походив із Слобожанщини. Народився він 12 листопада 1874 року в с.Камянка Куп’янського повіту Харківської губернії. Сім'я його батьків мала, очевидно, середні статки, бо, заповнюючи одну з анкет у квітні 1922 року, І.Шовгенів на запитання: „Чи маєте нерухоме майно, яке і де саме?” відповів: наділ в 4 десятини землі на Харківщині і хату”. Мабуть, це був батьківський спадок.

Закінчив І.Шовгенів у 1893 році курс Ізюмського реального училища, поступив до Санки-Петербурзького інституту інженерів шляхів сполучення, який закінчив 1899 року за першим розрядом. Того ж року він одружився з Уляною Качковською і розпочав свою трудову діяльність.

Іван Шов генів займав досить високе становище, був відомою в Москві людиною, мав ранг колезького асесора. Родина Шовгенових мешкала у Москві по Луковому провулку, 45, а влітку відпочивала в підмосковному Іллінському, де й побачила світ Оленка. У сім'ї було вже два сини, і дівчина стала загальною улюбленицею.

Коли Оленці було п’ять років, Шовгенови 1911 року переїхали до Петербурга, де батько працював інженером-гідротехніком, а потім віце-директором департаменту земельних поліпшень, очолював механічний і гідрологічний комітет, викладав у Петроградському інституті шляхів. Саме там, у Петербурзі-Петрограді, Олена почала себе усвідомлювати, там пройшли її дитячі роки, згадки про які в розмовах з друзями дали їм підставу вважати Петербург місцем її народження.

Зростала Оленка в достатках, під опікою гувернантки, яка навчала її німецької, французької та російської мов. Цими мовами вона оволоділа досить добре, а ось української не знала і українкою себе не усвідомлювала, за що пізніше не раз докоряла своїм батькам.

У родині Шовгенових усі любили книгу, і Оленка багато читала, була дитиною розвинутою, рухливою, робила спроби складати вірші. Пізніше друзі пригадували, що вона любила бавити їх жартами зі своїх дитячих віршованих спроб.

Однак уявлення про її безхмарне дитинство, які випливають з літератури, мабуть дещо перебільшені. Згадуючи пізніше, в еміграції, свої дитячі роки, Оленка писала в листі – до Наталі Лівацької-Холодної про відчуття „безмежності”, бо „батько, якої інженер, їздив по різних місцях бувшої Росії і тягав нас за собою. Лише літо, і то не часто, ми проводили на рідній для батька Харківщині, але в різних місцях, так що і вона не була моїм „домом”.

Для мене цим домом став Київ...” – зізнавалася вона

До Києва Шованови переїхали у 1918 році. Олена у вересні 1918 року почала навчання в третьому класі приватної Київської жіночої гімназії Олександри Дучинської, куди була переведена з міста Ізюма Харківської губернії.

У гімназії вона вивчала закон Божий, російську історію, арифметику, німецьку, французьку та українську мови. Оцінки мала різні, з української – „4”.

30 травня 1919 року батько змушений був покинути сім’ю. Як згадувала Олена, „тато виїхав з Києва..., як всі тоді думали, на „два тижня”, отже, залишив маму, мене і Сергія без копійки. А в Києві дружина і двоє дітей залишились під більшовицьким режимом без засобів до існування. Приватні навчальні заклади були радянською владою закриті, всі школи стали єдиними трудовими. Одну з таких шкіл до 1920 року відвідувала Оленка. Мати її змушена була продавати речі, щоб купувати харчі, але їх завжди не вистачало, і вона з болем у серці просила дітей їсти якнайменше. Для Олени закінчилося безхмарне дитинство, коли вередливу дівчину вмовляли їсти яйце і пити молоко. Треба було самій дбати про шмат хліба. „Хліб для мене був мрією, бо їли ми лише картоплю і пшоняний куліш. Все це без масла чи сала. Для того, щоб роздобути цей хліб чи кавалок сала, я з товаришкою їздила в якесь село, щоб зміняти там рушник чи серветку на ці продукти. Ти знаєш, в ті часи потяги були переповнені, отже, нам часто доводилось, на вітру і морозі, декілька годин висіти на підніжці, чи тремтіти на криші вагона”, - з листа до Наталі Лівацької-Холодної (24.07.1932 р.).

Своє світовідчуття тодішньої, п’ятнадцятилітньої, вона пізніше, пригадуючи свій „в боях ранений”, „трагічний Київ”, прекрасно передала у вірші „П’ятнадцята осінь”.

На шістнадцятому році свого життя Олена виїхала з