Тим радісніше стає на душі, коли серед потоку сірих і нудних віршиків, в яких поезія і не ночувала, натрапиш на свіже і справжнє поетичне явище. Нам здається, що творчість 21-річного учителя з Вінниччини Василя Стуса має хороші поетичні зерна. Маємо на увазі, зокрема, своєрідність підходу до явищ життя і вміння уза-гальнювати ліричні роздуми (а не говорити про них загально). Дум-ка і художній образ часто живуть у нього органічно, воєдино злиті, форма вірша чітка і виразна. Добре знання мови визначає загальну культуру цього молодого здібного літератора. Це говориться не для пустослівної похвальби, а для того, щоб молодий автор Василь Стус бачив свої недоліки, швидше і глибше зростав і формував своє сер-йозне обдаровання. В одному з віршів він пише:

Не одлюби свою тривогу ранню...

І ми бажаємо йому цю «ранню тривогу», свій поетичний труд ніколи в житті не одлюбити, не загубити.

Щасливої дороги вам, молодий поете!» ^ - Два роки, з 1959 по 1961, у Стуса забрала армія, де вірші майже не писалися, оскільки на плечах — погони.

Після демобілізації Василь Стус викладав українську мову та літе-ратуру в Ґорлівській школі № 23. Його гнітило жахливе станови-ще української мови на Донбасі, здавалося, що він робить даремну справу, а українська культура в регіоні приречена на поступове вми-рання. Болем і тривогою за долю народу, його духовність і майбут-тя пройнятий лист Стуса до Андрія Малишка від 13 грудня 1962 року: «Зараз я читаю рідну мову в Горлівці, в російській, звичайно, школі. В Горлівці є кілька (2—3) українських шкіл, яким животі-ти зовсім недовго. В Донецьку таких немає, здається. Отож, кар-тинка дуже сумна.

У нас немає майбутнього. Коріння нації — тільки в селі, а «хуторянським» народом ми довго не проживем, пам'ятаючи про вплив міста, про армію, про всі інші канали русифікації.

Я знаю, що заради щастя рідного народу я міг би всім пожертву-вати, я знаю, що тут я вихований рідним хлібом — «Жагою» Рильсь-кого, Вашим віршем «Україно моя», тож скажіть, поете, що роби-ти?» Уже в цьому листі Стус однозначно визначає своє місце в суспільному житті. 1961—1963 роки стали для нього «часом по-езії». Стус працював літературним редактором газети «Соціалістичний Донбас», багато писав сам.

У 1963 році поет вступив до аспірантури Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН України.

МУЖНЯ МУЗА ПОЕТА У ДРАМАТИЧНІ 60—70-ТІ РОКИ.

СУД ТА ПОКАРАННЯ

Перша половина шістдесятих років була позначена помітним, хоча і коротким розквітом духовного життя в Україні. Після довгих років сталінського терору, що глушив найменші паростки всього свіжого, демократичного, пролунали перші сміливі голоси молодих письменників Павличка, Симоненка, Драча, Коротича, які прагнули по-новому відтворити світ, поглянути на людину не як на гвин-тик, а як на неповторну особистість.

Це було покоління новаторів, що будило національну само-свідомість народу, безкомпромісно висвітлювало соціальні супереч-ності, несло з собою свіжі теми й мотиви і цим рішуче ламало офіційні, казенні шаблони соціалістичного реалізму, виводило ук-раїнську літературу на широкі горизонти світового мистецтва. І саме це покоління отримало назву «шістдесятники...»

«Шістдесятники» докорінно оновили арсенали поезії, вироби-ли нові підходи до творення образів, які будувалися на широкій асоціативності, сміливому введенні в мистецьку практику понять і категорій, пов'язаних із досягненнями науково-технічного про-гресу — з розвитком космонавтики, атомної фізики, генетики, значною мірою деструктували застиглі уявлення про традиційні поетичні жанрові форми, збагатили образну мову.

Однією з істотних прикмет творчості молодих митців було орга-нічне злиття народно-пісенного начала з інтелектуальним, філософсь-ким, орієнтація на нові досягнення світової літератури, поетичне освоєння реалій науково-технічного прогресу, їхня творчість, гро-мадська діяльність послужила детонатором пробудження національ-ної самосвідомості народу, значним чинником розквіту (хоч і недов-гого) українського мистецтва.

З другої половини шістдесятих років у житті країни відбулися зміни. З усунення від влади Хрущова розпочався мертвотний пе-ріод застою, переслідування всіх інакомислячих, начеплення на них ярликів «націоналістів», «дисидентів», арешти, заслання, гулагівські табори.

Кращі представники інтелігенції на чолі з Л. Танюком утворили клуб творчої молоді, до якого входили художники Алла Горська та Панас Заливаха, літературознавці й письменники І. Дзюба, М. Ко-цюбинська, І. Світличний, Є. Сверстюк, В. Чорновіл. Вони протес-тували проти арештів та цькувань національної інтелігенції, проти переслідувань за прогресивні переконання і перші ж зазнали жор-стоких репресій.

Безкомпромісний і запальний", нетерпимий до будь-якої не-правди, Стус особливо боляче сприймав спроби тоталітарного режиму витравити останні рештки духовності нашого народу, зрусифікувати Україну, знищити саму українську мову. Йому було важко ужитися в задушливій атмосфері, що панувала в Інституті літератури АН України, директором якого був М. Шамота, прозваний «чорним академіком». Талановитого поета, що мав загострене почуття справедливості, відрізнявся правдолюб-ством, здатністю відчувати чужий біль сильніше, ніж власний, М. Шамота у вересні 1965 р. виключив з аспірантури. У його наказі значилося, що Стус звільнений «за систематичне пору-:* шення норм поведінки аспірантів і працівників наукового зак-ладу». Але справжньою причиною покарання став випадок,, що трапився в кінотеатрі «Україна» на прем'єрі кінофільму С. Параджанова «Тіні забутих предків». Після перегляду картини і ~ виступу Івана Дзюби про те, що в Україні проходять арешти прогресивної інтелігенції, Василь Стус звернувся до глядачів і запропонував вставанням висловити протест проти незаконних дій уряду та КДБ.

І почалися поетові поневіряння. На роботу його не брали, деякий час довелося працювати навіть кочегаром. Друкувати, звісно, пере-стали. Рукопис першої збірки віршів «Круговерть» дістав негатив-ну рецензію у видавництві «Молодь», і