«Про поетів прийнято говорити на підставі публікацій. У цьому полягала партійна мудрість — «пропустити» чи «не пропустити» якогось автора в літературу. Пропустити — означало надрукувати книжку. Недруковані, так само як непрописані, були на пташиних правах. Потім слідчі називали їх «іменуючий себе літератором»,-^-пояснював Євген Сверстюк.

З 1966 по 1972 рік Василь Семенович Стус працював на посаді старшого інженера в системі Міністерства промисловості будмате-ріалів УРСР.

Василь Стус продовжував багато писати -І- активно виступав про-ти свавілля і беззаконь брежнєвської системи, захищав права лю-дини. Над труною трагічно загиблої художниці Алли Горської він відкрито звинуватив у вбивстві своєї соратниці існуючу владу. Поет знав, який тернистий шлях йому судився, та не прагнув «сховатися од долі». Як згадує письменник Ю. Покальчук, у роз-мові з ним Василь, сказав одного разу: «Я просто інакше не можу! І жити не можу .спокійно і не зможу! Я знаю, що за мною одного разу прийдуть, знаю свою долю, але я почуваю, що мушу її пережи-ти саме ось так».

І лихе передчуття збулося. Стус був заарештований і звинуваче-ний у тому, що, як говориться у вироку київського обласного суду від 7 вересня 1972 року, «систематично виготовляв, зберігав і розповсюджував антирадянські наклепницькі документи, що порочили радянський державний лад, а також займався антирадянською агітацією в усній формі». Поета було засуджено до позбавлення волі у виправно-трудовій колонії суворого режиму на п'ять років і заслання на три роки. Василь Стус писав: «Своєї вини я не визнав і в останньому слові. Тоді я ще називав цю країну своєю Вітчизною, ще не міг зважитися на велику відмову: якщо на твоїй рідній землі тебе розпинають за любов до неї, ...тоді доводиться змиритися з тим, що в тебе є рідна земля, але немає рідної країни».

На суд над поетом викликали багато свідків. Це були люди, які добре знали Василя Стуса. Його дружина Валя, батько, колись міцний, приземкуватий чоловік, сиділи на лавах. До них підходили із співчуттям не всі, деякі «друзі» Василя боялися за себе і ста-ранно відводили очі від-заплаканої дружини і похмурого батька.

Свідків по одному стали викликати в залу засідань. Василь Захарченко — один з найталановитіших українських прозаїків, това-риш В. Стуса по навчанню,— не посвідчив проти свого друга, не ховався і не рятувався. Незабаром його теж виключили зі Спілки письменників, судили й посадили до тюрми. А ось Леонід Селезненко у суді покаявся у власних «злочинах», і це «визнання» стало причиною нещасть його друзів, в тому числі й Василя. На цьому ж суді постало питання про роботу Василя Стуса, в якій дається оцін-ка творчості Павла Григоровича Тичини. Ця робота була принципо-вим вкладом Стуса в тичинознавство, і що стосується літературо-знавчого і критичного плану, то вона була цінною і могла б стати основою для подальшої праці автора над книгою про генія укра-їнської літератури. Але суддя побачив кримінал у тому, що Стус дуже різко критикував творчість Тичини періоду 30-х років, ска-завши, що академік «геніальний поет і геніальний блазень». Цій ~ критиці суд дав певну політичну оцінку.

Василь Стус писав про Тичину: «Але його горе стало нашим го-рем, а над своїм горем ми можемо мислити хай і жорстоко, бо ж «поетів геній обернувся проти нього прокляттям, став йому за най-більшого ворога, з яким треба було постійно боротися, щоб не ви-явити свій найбільший гріх «перед добою».

Стус не ображав Тичину — він виступив проти радянського тичинознавства, яке трактувало великого національного поета як вірно-підданого пігмея. Він виступив від величезної любові до понівече-ного таланту Тичини.

А що ж ті, які так запопадливо й цинічно відбирали віру в чесність і порядність, приписували антирадянщину таким, як Стус, судили і відправляли в табори цвіт нації? А вони живуть і далі працюють. Вони, які до ноги розгромили правозахисний рух, які мордували у таборах та горьківських засланнях, які виставляли за кордон світлі уми та найшляхетніші душі країни, не отримали навіть доган і плавно вписалися в перебудову.

Так що прокурор Є. В. Макашов став активним діячем відрод-ження України, а на прохання в реабілітації поета Стуса довго відпо-~~ відав, що «не вбачає підстав».

І вірші «Йдуть циганки розцяцьковані...» (1963 р.). Василь Стус, мов передбачаючи появу «плавно вписаних у перебудову» людей типу Макашова, писав:

Циганки вміють ворожити,

їм ланки не копать, не дніти

у полі, вміють так прожити —

без трудоднів.

Циганки щедрі на слова,

казати — ціпом не махати.

За красне слова красну плату,

чи збіжжя, чи грішми давай...

За красне слово високої поезії, за красне слово пристрасної публіцистики і чесного літературознавства «красно» віддячила поетові адміністративно-командна система— 5 роками тюрми і 3 роками" ; :заслання.

Покинув я гнилий підвал,

лишив майдан Богдана,

де гетьман огиря учвал

кудись жене щорана.

Я там давненько вже не знав

про справжні емпіреї,

а тут Господь наобіцяв

гетьманські привілеї.

Це сповідь з гіркою посмішкою. Бо й справді, все так мало змінилось: підземелля, де працював «старший інженер» Василь Стус,— праворуч собору св. Софії, тюрма в околицях колишньої церкви св. Ірини — зліва, а