Читаючи твори Олеся Гончара, дуже відчутно усвідомлюєш, що ти лю-дина, що саме від тебе залежить завтрашній день твій і твоєї країни, від тебе залежить, щоб навколо була не руїна, а чари-комиші, які уособлюють рідну землю і яким можна сказати: «Хай не висохнуть ваші озера, не розлетиться птиця, хай нічим не затьмарені будуть ваші чудові зорьки!»

МОЇ РОЗДУМИ НАД ТВОРАМИ ОЛЕСЯ ГОНЧАРА

Моє перше знайомство з творами Олеся Гончара відбулося дуже дав-но. Коли я був дуже малим і ще не вмів читати, моя мама прочитала мені тоненьку дитячу книжечку «Ілонка». Книжечка була добре ілюст-рована і цим привертала мою увагу. Мене приваблювала маленька дівчин-ка, яка довірливо сиділа на руках у якогось чоловіка і дивилася в да-лечінь. Я довго зберігав улюблену книжечку, а згодом, підрісши, читав ЇЇ своїй молодшій сестрі. Що сподобалось мені в цій новелі Олеся Гон-чара? Мабуть, щирість і простота розповіді. З того, вже тепер далекого дитинства, я проніс любов до рідного слова. І все це завдяки одній тільки новелі.

Я прочитав багато творів свого улюбленого письменника. Олесь Гончар для мене уособлення усіх людських чеснот, бо тільки дуже хороша люди-на може так писати про іншу людину: людину-воїна, людину-трудівника.

Мені здається, що про Велику Вітчизняну війну я дізнався значно більше саме з творів Гончара, ніж з підручника історії. Тепер, дивлячись на сивих ветеранів, я пильніше прислухаюсь до їх спогадів, уявляю юнаків і дівчат, які в грізні роки лихоліття стали на захист рідної землі.

Мій прадід загинув, захищаючи Україну, у 1944 році. Тоді йому не було й тридцяти років. Його поховано десь на Львівщині у братській могилі. Коли я закінчу школу, то обов'язково побуваю там, вклонюсь його пам'яті. Можливо, історія моєї родини спонукала мене до читання

говорити, того репресували, а інші — мовчали, бо боялись. Але в роки шістдесяті де взялось стільки лобід, щоб заборонити «Собор», щоб за-арештувати Стуса, вкоротити життя Симоненкові? Адже всі гарненькі хлопчики й дівчатка йдуть до школи всіх їх вчать бути порядними людьми, то де ж беруться негідники? Мені важко уявити, що серед моїх однокласників хтось здатен досягати мети, використовуючи підлість.

А втім, життя покаже... Але те, що такі тиші як Володька Лобода є і в наш час, я впевнений. На доказ цього твердження у мене є багато прикладів. Ось один із них. Неподалік від мого будинку знаходиться джерело. Люди з кількох житлових масивів беруть з нього воду. Дже-рело добре обладнане для зручності, підступи до нього вимощені троту-арною плиткою, а поза ним — болото, зроблене якимись горе—господа-рями. Ще минулого літа на місці болота був ставок, в очеретах гніздилися дикі качки, виводили каченят, навіть на зиму не відлітали, бо дже-рельна вода не замерзала, а люди підгодовували своїх улюбленців.

Потім хтось вирішив розчистити ставок. Нагнали техніки, зруйнува-ли греблю, знищили дерева і прибережні очерети, розігнали качок — і покинули, залишивши мілке болото, або, краще кажучи, велику калю-жу. Тепер, крім комарів, ніякої насолоди ніхто не одержує. От вам і вболівання за екологію!

Це не поодинокий приклад. Проїжджаючи старими вулицями, часто бачиш порожні будинки. Не всі вони були в аварійному стані. Госпо-дарі слідкували за своїм житлом. Комусь спало на думку знести район, щоб будувати щось інше. Потім плани змінились — і стало в нашому місті більше глухих закутків. І це в той час, коли деякі старі райони і справді потребують поновлення.

Чи відповідатимуть такі лободи, якщо не перед людьми, то перед своєю совістю? Мабуть, навряд. Бо якщо існує така безгосподарність, значить не у всіх є совість.

А скільки в нас притулків для самотніх пенсіонерів, від яких відрек-лися діти, а скільки сирітських будинків для дітей, яких покинули батьки! Отже, лобід і в наш час достатньо. Тільки вони реформувалися або в бізнесменів, яким усе дозволено, або в «малозабезпечених», яким «не під силу» годувати батьків чи дітей. Прикро, що такі відщепенці ганьблять не тільки свою державу, а і увесь рід людський.

Я вважаю, як би не було нашим людям економічно важко, вони повинні залишатись людьми. Сподівалось, що наше покоління буде спро-можне дати відсіч усім лободам, які гальмують економічний розвиток України. Тільки тоді ми побудуємо державу, в якій все буде зроблено в ім'я людини.

творів Гончара на воєнну тематику. Затамувавши подих, я читав рядки «Прапороносців», в яких полк Самієва перетинав кордони України. Подумати тільки! Йшла війна, а молоді і вродливі юнаки і дівчата ри-зикували життям, йшли у бій. Але в той же час вони шанували люди-ну, вони раділи і плакали, сумували і сміялись, любили і дружили. Вони знали ціну людському життю, але ніколи не ховались за спини інших людей. Мені часто згадуються слова Брянського: «Найкращі вої-ни — це вчорашні робітники, шахтарі, комбайнери, трактористи, вза-галі люди чесних трудових професій. Адже війна — це насамперед ро-бота, найтяжча з усіх відомих людині робіт, без вихідних, без відпусток, по двадцять чотири години на добу».

Серед моїх улюблених творів Гончара є роман «Людина і зброя». Гортаючи сторінки твору, я неначе знову проходжу вулицями рідного Харкова у воєнні часи, неначе зустрічаюсь з героями твору, сміливими студбатівцями. Говорять, що сила нашого народу не в зброї, а в людях. Підтвердження цьому я знайшов на