Прикметною рисою українців завжди було вміння посміятися над собою, по-доброму пожартувати над іншими, дотепність. Таки-ми є дід Лаврін і Микола з оповідання «Зав'язь», оповідач з «Обно-ви» та інші герої.

Особливо дивним і зворушливим є те, що ніякі злигодні й нещастя не вбили одвічну народну рису — пошану до старших, до батька й матері. Скрізь ми бачимо звертання дітей до батьків, родичів на «Ви», навіть подумки. І до сімдесятих років збереглася традиція родинних і сусідських посиденьок та обрядових співів (колядок), відзначення великих християнських свят.

Для Тютюнникових героїв любов до ближнього, милосердя і все-прощення здебільшого визначальні. Згадаймо Соню («Три зозулі з поклоном»), тітку Ялосовету («Вогник далеко в степу»), Миколку

(«Зав'язь»), того ж Климка, які жили за принципом: «Буде в лю-дей — буде і в нас...» (бо діди так учили).

Але не замовчує письменник і те негативне, що є у нашого наро-ду — покірність, довірливість, пристосовництво і легка здатність до аси-міляції, як мовної, так і духовної. Багато українців стали вважати себе меншовартісною нацією (в цьому їх біда, здебільшого, а не вина!), тому брали з «вищої» на їх погляд, нації все, навіть далеко не найкраще.

У вчених є такий термін — «генетична пам'ять». Тобто пам'ять, яка дається людині в спадщину вже при її народженні. Григір Тю-тюнник свято вірив у генетичну пам'ять свого народу, яка і дозволяє йому бути саме народом, а не населенням певного географічного ре-гіону. І вважав, що в тій пам'яті поряд з чуттям свого первокореня «записані» любов і доброта. Саме цією вірою і пронизані його книги.

ВИКРИТТЯ ГР. ТЮТЮННИКОМ СОЦІАЛЬНИХ І МОРАЛЬНИХ

ДЕФОРМАЦІЙ У СУСПІЛЬНОМУ ЖИТТІ 70-Х РОКІВ

(на прикладі оповідання «Син приїхав»)

Сільські трудівники завжди були близькими й рідними людьми для Григора Тютюнника. Він захоплювався їхньою любов'ю до землі й до праці, тонким розумінням краси, благородством і щирістю по-чуттів. Так історично склалося, що саме село стало оберегом україн-ських звичаїв і традицій, української мови і ментальності. Але розви-ток техніки, нові економічні умови привели до безробіття в селі. Тому багато молоді стало виїжджати в міста на роботу, там і осідати. Офі-ційно підтримувана думка про переваги «пролетаріату»-«гегемона» над селянами утверджувалася і в свідомості недалеких громадян.

Григора Тютюнника хвилювали ці процеси соціальної і мораль-ної деформації на селі. Він з болем спостерігав, як духовне в житті відступає на задній план, як калічиться мова, як на зміну високо-моральним поняттям честі, гідності, порядності приходять присто-совництво, кар'єризм, зверхність у ставленні до селянства, родин-них стосунків, мовне яничарство.

Отакі й молоді ковбишівці з оповідання «Син приїхав», які після війни «подалися з дому шукати постійного заробітку і щонедільного вихідного», а, приїхавши додому, вже й говорити стали по-іншо-му: «Папа, а как зараз навпростець дійти до лавки?» А батьки, намагаючись у всьому догодити дітям, одказують: «Та как? Отако грядками і йди. ...Хіба ти забув?»; або: «Мамо, як у вас нащот стіраль-ного порошка? Нєт? Дак я пришлю по приїзду». І сміх, і сум викликає отака «мова» дітей, як і прагнення батьків наслідувати своїх «городських» та «учених» чад.

Головний герой твору Павло Дзякун — працьовитий і скромний, пам'ятає про батьків і приїжджає до них з дорогими подарунками, по-своєму піклується про їхній добробут (радить запросити на гулянку ко-рисних для них людей). Він закінчив сім класів (хоч і важкувато!), рем-існиче училище, став майстром, начальником зміни, але знає, що завдя-чує цим директору школи, який умовив його таки закінчити школу. З одруженням не поспішав, бо мріяв спочатку придбати машину. На-решті ця мрія здійснилася. «Тепер Павло мав усе: квартиру, жінку, машину, сина, двісті карбованців заробітку разом з премією — і почу-вав себе так, як йому й хотілося: спокійно, впевнено і незалежно». Пись-менник недаремно ставить в один ряд такі поняття як квартира, жінка, машина, син. Бо для героя вони якраз одного порядку, є однаково важ-ливими складниками щастя. А якщо придивитись, то «Москвич» у ньо-го, вважай, на першому місці. Адже Павло через нього й не одружував-ся, «бо як одружишся зараз, то машини вже не купиш, ляснуть гроші на меблі, одяг та всякі дрібниці, що придумаються жінці, бо жінки всі такі». Все, що потрібно для автомобіля — килимки, фіранки, брезен-тові фартушки — молодий Дзякун придбав тоді, коли деталі для його машини ще тільки одливалися. Це — предмет його гордості, і, як йому здавалося, він дає право ставитися до односельців, які не мають авто-мобілів, дещо зневажливо. Коли якийсь цікавий дядько питав, скільки «це добро» коштує, Павло" з холодною посмішкою, що й не схожа була на посмішку» відповідав: «Всі гроші». Люди проходили «мимо машини та батька з сином у нових капелюхах з дірочками», «здоровкалися ша-нобливо, на що Павло одказував, дивлячись над їхніми головами на річку: «С-с-тє!»; «Коли він говорив з дядьками, то тримав руки складе-ними на грудях і повільно та незалежно розгойдувався, стаючи то на носки, то на підбори нових своїх черевиків...»

А як герой жалкує за тією щукою, що зірвалася! Одним з по-трібних людей, запрошених у гості, виявився його колишній одно-класник, лісник Митро Лобода. Коли Павло приїхав за ним маши-ною (на знак поваги!), Митро почав