Та молодий Дзякун не образився: він «знав, що «полєзні люди» люблять поноровитися», і «звик терпіти потрібних людей». Так він витерпів приниження від лісника й на самій гулянці.

Хоч Павло зневажливо ставився до людей, їхня думка була йому не байдужа: «Коли виходив з пляшками, почув за спиною нетерпля-чий шепіт, від якого приємно замлоїло в грудях:—

Хто ж то воно?—

Та Павло Дзякунів, хіба не впізнали?—

Ти ди, яким козирем став.—

Видно, ж, і грошви!..»

Йому хотілося вразити односельців і блискучою новенькою ма-шиною, і дорогим костюмом, і подарунками батькам, і грошима в крамниці (він взяв дві пляшки коньяку і дві шампанського попри над свою надощадливість).

До пари Павлові і його дружина Рита. Вона із захопленням роз-повідає свекрусі, що у них є в квартирі, якої марки меблі, холо-дильник, телевізор. І ні слова про своє подружнє життя, інтереси, захоплення. Видно, що між Ритою і Павлом немає не тільки любові, а й щирих, дружніх стосунків, їх об'єднує спільна мета — покра-щання власного добробуту на заздрість сусідам і родичам.

Письменника, очевидно, дуже тривожить ослаблення у молоді почуття родини, родинних зв'язків. Павло вважає, що «жінчиним і чоловіковим батькам бачитися не треба. Ті не понаравляться тим, ті — тим, слово за слово... Ті нашепчуть дочці, ті — синові. І пішло: лайки, ссори...» Про свою дружину він думає: «Воно й краще, як замолоду покрутить, замужем смирніша буде...» Стара Дзякунка хоч рада невістці, та все ж думає: «Для такої треба добру вуздечку...»

Взагалі-то, перші «уроки життя» молодий Дзякун одержав саме від батьків. Мати хвалиться: «Та він у нас такий, що і зробить, і змовчить, і старшого послухає». Батько навчає: «Ти дивись там з ними ладь, бо люди — це таке: не догодиш — з'їдять». Він підтри-мує сина у його поведінці з людьми, радіє, що той здогадався поста-вити «Москвича» на видному місці, що не взяв товаришів на рибо-ловлю, що не хоче їхати до жінчиних батьків — машину бити. Бо й сам такий. Згадаймо епізод, коли «промазав і Дзякун, підпоїв-ши лісника в коморі, доки домовлявся з ним про вільху на шалів-ку» та багато інших деталей.

Бацила користолюбства, пристосовництва, мовного нігілізму, на жаль, охопила усі верстви населення. Священик, не соромлячись, бере з людей подвійну плату за послуги, лісник збагачується за рахунок різних «послуг» і величається цим, сержант-надстроковик говорить такою скаліченою мовою, що стає не тільки смішно, а й дуже сумно.

Проблема духовного збідніння людей залишається актуальною " і зараз. Такі твори, як оповідання Григора Тютюнника «Син при-їхав», дають змогу ніби подивитися молодим людям на себе збо-ку — посміятися, замислитися і стривожитися.