3. Суспільні та політичні поеми Шевченка. Найбільшу вагу для українського національного життя мають ті поеми Шев-ченка, в яких він вогненним словом ударив на кривдників народу, - на панів, царів, тиранів, «розпинателів народних». Зродились вони під впливом страшного образу народного горя й народної кривди, який кинувся поетові у вічі, коли він після звільнення з кріпацтва відвідав Україну. Поет виступив із голосним протестом проти соціального й національного поне-волення. Цей протест, ця сміла критика «темного царства» були головною причиною його ув'язнення. Більшість цих поезій 1843 - 1847 рр. зложилася в альбом «Три літа», який відібрали у Шевченка в часі його ув'язнення й який пролежав в департаменті поліції до 1906 р., коли передано його черні-гівському музеєві Т. Шевченка. Ввійшли сюди між іншими: «Три літа», «Розрита могила», «Чигирин», «Сова», «Сон» («У всякого своя доля»), «Хустина», «Єретик», «Сліпий» («Невольник»), «Великий льох», «Наймичка», «Кавказ», «Посланіє», «Холодний яр». Цей альбом є вершиною натхненного слова Шевченка як національного українського поета. Свої ясні, устійнені погляди на суспільні й політичні відносини в Україні висловив він найвиразніше в тому часі передусім у поемах «Сон», «Кавказ», «Посланіє». Поема «Сон» (1844 р.) — це політична сатира. Поет дає опис фантастичної подорожі з Києва до Петербурга, яку відбув уві сні. Поему написав під враженням свого побуту в Україні, в часі якого він бачив жахливу дійсність життя. Поет летить у сонних мріях за совою понад землею, прощається з Україною і бачить прекрасний образ світанку:

...Дивлюся — аж світає,

Край неба палає;

Соловейко в темнім гаї

Сонце зустрічає;

Тихесенько вітер віє;

Степи, лани мріють;

Між ярами над ставами

Верби зеленіють;

Сади рясні похилились;

Тополі поволі

Стоять собі, мов сторожа,

Розмовляють з полем.

І все то те, вся країна,

Повита красою,

Зеленіє, вмивається Д

рібною росою; С

поконвіку вмивається,

Сонце зустрічає...

І нема тому почину,

І краю немає.

Серед таких чудових краєвидів бачить поет страшні карти-ни горя та насилля: бачить, як із каліки знімають полатану свитину, як удову розпинають за подушне, як її сина, останню надію, віддають у військо, бачить матір, що на панщині пшеницю жне, а її дитина з голоду вмирає. Поет летить далі понад країною, вкритою білим снігом, понад борами й болота-ми й чує брязкіт кайданів під землею. Це каторжани працю-ють у копальнях золота в Сибіру, «щоб пельку залити несито-му» (цареві). Між ними «в кайдани убраний цар всесвітній, цар волі» — ідейний борець за правду. Перелітає поет понад Москвою й затримується у Петербурзі. Бачить плюгавих перевертнів, гидкі сцени рабства, плазування, бачить царя й царицю та немилосердно їх висміює, Потім оглядає місто й пригадує собі, скільки козаків загинуло при будуванні цієї царської столиці. Великим гнівом вибухає при вигляді пам'ят-ника Петра Великого, який йому поставила Катерина II.

От я повертаюсь —

Аж кінь летить, копитами

Скелю розбиває,

А на коні сидить охляп

У свиті — не свиті,

І без шапки — якимсь листом

Голова повита,

Кінь басує,— от-от річку,

0т-от перескочить,

А він руку простягає,

Мов світ увесь хоче

Загарбати. Хто ж це такий?

От собі й читаю,

Що на скелі наковано

«П е р в о м у В т о р а я»

Таке диво наставила.

Тепер же я знаю —

Це той П е р в й й, що розпинав

Нашу Україну,

А В т о р а я доконала

Вдову-сиротину,

Кати, кати, людоїди!

Наїлись обоє,

Накралися!..

Поетові вчуваються голос гетьмана Полуботка, якого цар Петро голодом замучив у тюрмі за те, що домагався повернен-ня давніх вольностей, та спів пташат, що уявляють душі козаків, які погинули при висушуванні боліт під столицю Росії. Йдучи до царських палат, стрічається з земляками, що «так і ріжуть по-московському», і його серце стає кривавою раною. Вкінці ще раз оглядає царя, що після того як усі його покидають. Із ведмедя стає малим кошеням... і пробуджуєть-ся. З цілого циклу політичних творів, які поет написав із приводу своїх подорожей по Україні в 1843 - 1844 рр., «Сон», безперечно, найбільш політичний твір, бо в ньому поет змалю-вав державно-правне становище України в Російській імперії.

Безпощадну критику російського «темного царства» дав Шевченко також у поемі «Кавказ» (1845 р.), де торкається боротьби, яку Росія в 1843—1859 рр. вела з черкесами. Ця боротьба із свободолюбними мешканцями Кавказу була довга, затяжна й коштувала багато жертв. Поему присвятив Шев-ченко Якову де Бальмену — зукраїнщеному французові, що також загинув у тій боротьбі. Розпочинається поема малюн-ком Кавказьких гір, повитих хмарою, засіяних горем. Для поета ці гори є образом людського горя й людських змагань до свободи, Йому пригадується давній міф про Прометея, прикутого до цих гір. Щоднини розривав йому орел серце, але воно оживало знову. Так само, думає поет, ніхто не в силі скути людську душу й здавити людські змагання до свободи. Поет виступає проти катів і вірить у торжество правди («встане воля, встане правда»). Уся дальша частина поеми — це їдка критика московського уряду та всієї системи правлін-ня, наповнена іронією й сарказмом. Поет ударяє на облуду, лицемірство урядових кіл і на ту культуру, що вміє тільки тюрми будувати, кайдани кувати й християнськими кличами хоче заслонити розбій, крадіж та пролиття братньої крові.

Соціальних відносин в Україні торкнувся поет у поемі «Посланіє» (1845 р.), де висловив також гірке слово правди своїм землякам. Повний наголовок поеми є такий: «І мерт-вим, і живим, і ненародженим землякам моїм, в Україні і не в Україні сущим, моє дружнєє посланіє». Основні думки, що їх висуває Шевченко в