Саме тут автор формулює той моральний імператив, який змушує Євгенія піднятися над образою і розчаруваннями. Так, "його зір заострився власне на темні і непринадні боки сільського життя, збільшився його скептицизм щодо селянського характеру", але тим очевиднішою є потреба його праці на суспільній ниві. "Яке ти маєш право бути вільним, коли твій народ у неволі?" - ось та формула, яка виражає зміст морального імперативу Рафаловича.
Євгеній відчуває "глибокий сором" за недавній намір кинути все й податися на "щасливий острів" І остаточно вирішує нести свій хрест до кінця.
Вихований, вигодуваний хлібом, працею і потом свого народу, він повинен своєю працею, своєю Інтелігенцією відплатитися йому...
Микола Ільницький зауважує, що в цьому місці повісті Франко, власне, повторив слова зі своєї статті "Дещо про себе самого":
Як син селянина-хлібороба, вигодуваний чорним селянським хлібом, працею твердих селянських рук, почуваю обов'язок панщиною всього життя відробити ті шеляги, які видала селянська рука на те, щоб я міг видряпатись на висоту, де видно світло, де пахне воля, де ясніють вселюдські ідеали.
І в одному, і в другому випадку йдеться, як бачимо, про хрест обов'язку, що його мусить нести український інтелігент попри всі розчарування і труднощі свого шляху.
Був час, коли поступово-реформістська діяльність Рафаловича здавалася українським літературо-знавцям даниною народницькій теорії "малих справ". Тому вони віддавали перевагу Франковій повісті "Борислав сміється", у якій змальовано початки організованої економічної боротьби галицького робітництва. Програма ж Євгенія Рафаловича пов'язана не з революціонізмом пролетаріату і насил-лям як способом удосконалення суспільства. Вона еволюційна і має у своїй основі ідею політичної боротьби за реформування суспільного життя шляхом створення сильної партії, яка б, виражаючи народні інтереси, стала впливовою силою в країні.
Сам Франко на рубежі ХІХ-ХХ ст. не раз спере-чався з марксизмом, вбачаючи у проголошуваній ним доктрині небезпеку "варварства й нового деспо-тизму". Ідея диктатури пролетаріату була йому чужа. Крім того, Франко критично ставився до "оптиміс-тичного фаталізму" Маркса та його прихильників, вважаючи, що не слід недооцінювати ролі особи та духовних чинників в історії, уповаючи лише на всевладство "народної держави", яка буде великим і справедливим розподільником у суспільстві.
Він багато що побачив раніше за інших: і те, що соціалізм стає "релігією, опертою на непорушних догмах та на культі осіб", і те, що "згубна доктрина" ворожа щодо "національного українського руху і з того погляду являється для українства далеко гіршим ворогом, ніж російське самодержавіє і російська цензура"... Франко заперечував тезу Маркса про концентрацію капіталу, яка начебто веде до зменшення числа експлуататорів, а отже й до створення умов для "витискування" їх соціалістичною більшістю в парламенті, яка "задекретує колективізм чи там комунізм державний, і всі експлуататори спокійне-сенько піддадуться ухвалі парламенту"... Нічого не відбудеться само по собі, вважав Франко: за соціальні й національні права треба боротися, але не так, як це пропонували російські марксисти.
Отож і Євгеній Рафалович агітує селян братися за цілі досяжні, розуміючи, що починати доводиться з нуля, що вся боротьба, власне, попереду.
Та Галичина, яка постає на сторінках "Перехресних стежок", - це "темне царство", в якому лише імітується сила права. Насправді ж верховодить право сили, про що красномовно свідчить саркастично змальована Франком сцена "суду" в Гумниськах. (Вона нагадує сторінки роману Льва Толстого "Воскресіння", де описаний "суд" над Катюшею Масловою.) Пришелепуватий суддя Страхоцький схожий на арлекіна; прокуратор, сидячи за офіційним столом, думає про свою зрадливу жінку і лає в душі "отсей проклятий уряд і всі ті справи, що заставляють його сидіти тут..."; спритний практикант, що тихцем бере з клієнтів хабарі і залагоджує їхні справи, - все це, звичайно, царство мертвих, демонстрація виродження суспільства. Рафалович має рацію, коли в думках називає побачене "карикатурою на судівництво". Є в його роздумах характерні судження про юристів, яким ще в університетах присипляють душу й серце, випускаючи у світ "машиною, яка й працює так, як її наведуть переможні обставини..."
Виходить, що суддя - лише функціонер, маріонетка, бо змушений сліпо виконувати вказівки прокуратора, а той - "вказівки політичної власті". Коло замикається, обман набуває особливо цинічної форми, проникаючи в судини суспільного організму й руйнуючи його, породжуючи зневіру й депресію у безправних...
Критик М.Євшан, сучасник Франка, писав, що повість "Перехресні стежки" (як і повість "Великий шум") "робить враження пригноблююче своїм настроєм". "Зовсім певно не мав автор у "Перехресних стежках" цілі знеохотити читача до суспільної праці, яка не переставала бути ніколи головним ідеалом Франка, - розмірковував М.Євшан. - А прецінь, настрій героя повісти - безнадійний в результаті, він зовсім безсильний супроти тих всіх фактів, які йому стають колодою в його дорозі життєвій і в його праці. І повість кінчиться безнадійно, тріумфом якоїсь демонічної, убійчої сили". "Що це за настрій?"- запитує самого себе критик і відповідає: "Переконуємося в одному по прочитанні тої повісти: коли особисте щастя чоловіка знищене, т.є. коли надії на те щастя пропали, - пропадає також весь розмах до суспільної праці. Можна ЇЇ трактувати тоді як "песій обов'язок", вона може дати забуття внутрішнього вдоволення, приспати на час голодну душу, - але не може дати внутрішнього вдоволення, дати зміст життю. Бо в душі буде все щось щеміти, щось домагатися свого вислову, щось буде вічною таємною журбою".
Висновок Євшана дещо несподіваний. Адже ми не раз бачили Євгенія Рафаловича сповненим рішучості й віри, пересвідчувалися в його здатності йти наперекір