Це саме після Гумниськ Рафалович став писати до опозиційної віденської газети, зробивши своєю "дописсю" цілу сенсацію в Галичині, а невдовзі взявся за організацію народного віче. Рафалович не з тих, кого легко збити з ніг, хто падає духом. Він якщо й ідеаліст, то не самозасліплений, якщо й упертюх, то того мужицького гарту, крізь який пройшов і сам автор повісті. Євгеній добре знає тягар ноші, за яку взявся, щоб його можна було назвати нерозсудливим. Вирі-шивши скликати народне віче, Євгеній "мав таке почуття, що підсаджує свої плечі під високу і важку кам'яну гору з наміром - зрушити її з місця. Він знав, що се праця страшенна, довга, важка, але сказав собі в душі: "Все одно! Мушу двигнути!".

Мушу - це голос обов'язку, того суспільного ідеалу, що про нього нагадував Євшан. У фіналі "Перехресних стежок" безнадії немає. Євгеній, вийшовши із в'язниці, знову спокійний і зібраний, готовий до боротьби, яка ще потребуватиме від нього сил і сил. Важко сказати, у чому побачив Євшан "тріумф якоїсь демонічної, убійчої сили" і чому повість "Перехресні стежки" викликала в нього пригноблююче враження. Щемке

- так, але пригноблююче?..

Якщо бути точним, то критик говорить про настрій, який пробивається у творі поза волею автора і всупереч його намірам. Це означає, що (за М.Євшаном) повість (зокрема її фінал) мала б вселяти надію, а об'єктивно виходить навпаки. З думкою критика про мимовільний песимізм "Перехресних стежок" погодитися непросто, проте в чомусь він таки має рацію. Чи не в тому, що Євгеній Рафалович -справді трагічна постать на галицькому тлі?

Трагізм Франкового героя має кілька відтінків. Він - і в самотності Євгенія, не завжди зрозумілого тому народові, якого хоче вивести з неволі; і в обманутості (та само обманутості!) самого цього народу; і в потребі Сізіфових зусиль для досягнення мети; і, звичайно, у цілковитій зруйнованості особистого життя...

До появи поеми "Мойсей" залишалося п'ять років, однак проблематика цього архітвору, як бачимо, пробивалася вже в "Перехресних стежках"...

Фінансовий Робін Гуд, або Загадка Вагмана

Найзагадковіша постать у повісті Франка - "незвичайний лихвар" Вагман. З моменту першої своєї появи (XII розділ) цей "високий жид у довгім жупані, з чорною бородою і довгими пейсами" вселяє відчуття якоїсь таємниці. Надто вже екстравагантна його життєва лінія!

Сам Вагман у розмові з Рафаловичем називає себе "добродієм добродіїв", і це означає, що він поставив собі за мету тримати в залежності не простолюд, а урядників, дідичів, посесорів тощо. Його впевненість спочатку видається настороженому Євгенієві дещо цинічною. "Законами мені нічого не вдіють, - пояснює Вагман свою невразливість. - Вони знають один закон, а я знаю 10 способів, щоб обійти той закон". Але найбільша несподіванка для адвоката - простягнута йому назустріч солідарна рука лихваря, який каже: "...тих ваших противників я маю в кишені і готов допомогти вам".

Якщо правда, що ніщо так не об'єднує людей, як спільні вороги, то це якраз той випадок. Про мету Рафаловича ми вже знаємо. А ось мета "незвичайного лихваря": "Я хочу повикурювати тих панків із сіл". Сказавши ці слова Євгенієві, Вагман віддає йому векселі й боргові записи своїх супротивників.

Поведінка Вагмана мотивується аж у XXXI розділі, коли отець Зварич розповідає Рафаловичу сумну історію про те, як староста добився, щоб лихваревого сина забрали до війська, де його й замучили. З того моменту почалося перетворення "хлопської п'явки" - в "добродія добродіїв". І Зварич каже, що Вагман -"страх мудра бестія". Так і є: у цьому дедалі більше переконує сама його поведінка.

Григорій Грабович дотепно зауважив, що "в ньому (Вагманові. - В.П.) поєднується добрий Шейлок та фінансовий Робін Гуд". Безжалісний boa constrictor (удав) перетворюється у "таємного прихильника української справи", який "направляє свій значний капітал та всю свою кмітливість на те, щоб економічно зруйнувати шляхту, головним чином допомагаючи її природним ворогам - українським селянам". Грабович досить скептично ставиться до "пишномовних тирад" лихваря, вважаючи, що випадок Вагмана - неймовірний, що такий "ідилічний" варіант розвитку українсько-єврейських взаємин - "чиста фантазія" або ж "недосяжна мрія". Тим паче, що "єврейська сторона, окрім Вагмана, показана (в "Перехресних стежках". -В.П.) економічно ворожою і політичне двоїстою".

І все ж випадок Вагмана - це не якась химерна Франкова фантазія, не намагання письменника будь-що змалювати "небувале в окрасці бувалого" (як це було на початку 1880-х, коли задумувалася повість "Борислав сміється"). Якщо говорити про логіку життєвої поведінки "незвичайного лихваря", то вона визначається не лише пережитою ним особистою кривдою. Справа ще й у вельми своєрідній ідеології Вагмана.

Тут варто згадати, що 1893 року Іван Франко познайомився у Відні з Теодором Герцлем, теоретиком сіонізму. Пізніше (1896 р.) він одним із перших відгукнувся на вихід у світ такої важливої праці Герцля, як "Юдейська держава", назвавши її автора "пасіонарним героєм". Т.Герцль виклав план реставрації єврейської державності, справедливо вважаючи, що тільки через власну державу єврейство зуміє вберегти і сповна реалізувати себе.

Іван Франко те ж саме думав стосовно перспектив українства. Кількагодинна віденська розмова Франка й Герцля виявила таку спорідненість позицій,