Вагман і Рафалович розуміють один одного не гірше, аніж Герцль і Франко під час їхньої зустрічі у Відні. Саме Вагман пропонує адвокатові рятівну ідею "паралельного віче". Розуміючи, що влада будь-що зірве збори селян-русинів, лихвар призначає на той же час (і зовсім поруч) віче єврейське, щоб у потрібний момент надати Рафаловичу трибуну, а селянам -"майданчик". Цей вчинок Вагмана цілком логічно випливає з його програми, найповніше викладеної в розділі L.

Франко звів у гострому диспуті двох євреїв - бурмістра і Вагмана. Диспут цей стосується проб-леми самовизначення галицького єврейства і його стосунків з русинами (українцями). Якщо бурмістр - "цивілізований жид", який "держався партії так званих німецьких жидів", то його опонент "належав до жидів-старовірів, хуситів". Йшлося про єврейські погроми в Росії (як цілком слушно зауважує бурмістр, інспіровані російським урядом). Вагман допускає можливість таких погромів і в Галичині, адже "нарід нас уважає своїми найбільшими п'явками". У чому ж тоді порятунок? Бурмістр вбачає його в асиміляції євреїв, у тому, щоб заховати своє єврейство за "німецькою одежею" і "польським патріотизмом" (!). "Се не дуже велика приємність почувати себе жидом", - каже цей "новий жид", який, за словами Вагмана, прагне зректися свого племені, національної традиції й сутності і намагається "найти іншу батьківщину, купити собі іншу, нерідну матір".

Старовір Вагман, по суті, викладає бурмістрові основи сіонізму. Судячи з усього, його ідеалом є не "прибрана матір", а власна єврейська держава. Що ж до асиміляції й патріотизму, то Вагман обстоює просту й природну позицію:

Жаден жид не може і не повинен бути ані польським, ані руським патріотом. І не потребує сього. Нехай буде жидом - сього досить. Адже ж можна бути жидом і любити той край, де ми родились, і бути пожиточним, або бодай нешкідливим для того народу, що, хоч нерідний нам, все-таки тісно пов'язаний з усіма споминами нашого життя. Мені здається, Ідо якби ми держалися такого погляду, то й уся асиміляція? Здається, ні. Але зате кождому пожадане, щоб ми були чесними і пожиточними членами тої суспільності, серед якої живемо.

Як бачимо, гостру проблему співжиття корінних і некорінних націй Вагман розглядає з позицій здорового глузду. До речі, його "формули" можна легко спроектувати й на реалії нинішньої України. Якщо ти росіянин, молдаванин, єврей, поляк і живеш в Україні, то залишайся росіянином, молдаванином, євреєм, поляком, але будь водночас "чесним і пожиточним членом тої суспільності, серед якої живеш"!

Вагман справедливо закидає бурмістрові, що "жиди звичайно асимілюються не з тими, хто ближче (українцями. - В.П.), а з тими, хто дужчий (німцями, поляками. - В.П.)". Сам же він вважає за необхідне "почати і до руського берега від нас будувати міст, почати робити хоч дещо таке, аби ті русини могли не самим лихом споминати нас". Для чого рубати сучок, на якому сидиш? - міркує Вагман. Для чого висмоктувати сили українців, коли краще "допомогти їм тепер, коли вони ще слабкі"? Шлях довіри й солідарності стократ перспективніший, аніж шлях визиску й ненависті.

Григорій Грабович вважає, що персонаж, який сповідує таку "теорію", нетиповий. Можливо, й так. Але нетиповий зовсім не означає неправдивий. Нагадаю, що Франків Вагман - хусит (за іншою термінологією - хасид). Хасидизм народився в і пол. XVIII ст. у невеличких містечках України (вже в наш час місцем паломництва хасидів стала Умань) як течія, в основі якої - "протест проти інтелектуального іудеізму, зосередження на емоційному, радісному єднанні з Богом". Справа, отже, не лише в особистих мотивах поведінки Вагмана, а й у його глибинних переконаннях, які роблять цього лихваря спільником Рафаловича.

Не знаходять вони спільної мови хіба що в деяких питаннях тактики. Вагман пропонує адвокатові самому купити Буркотин, а той відмовляється, пояснюючи це тим, що він хоче допомагати бідним. "Маючи маєток, зможете ліпше помагати їм", - дивується Вагман. І далі висловлює сентенцію, яка видається на диво актуальною й сьогодні, наприкінці XX ст., у час затяжного й дуже складного утвердження української державності: "Поки ви, русини, не маєте своїх дідичів і міліонерів (тобто, національне свідомої буржуазії. - В. П.), поти ви не є жаден народ, а тільки купа жебраків та невольників".

Що ж, мусимо визнати, що "фінансовому Робін Гуду" Вагману відкрилося не так уже й мало загадок української долі й душі.

Психологічні таємниці

Повість "Перехресні стежки" позначена прагненням Франка-психолога зазирнути за межу типового, проникнути в таємниці незвичайних психологічних явищ. Якщо повернутися до слів Франка про магічну лампу, якою письменники молодшої генерації прагнуть висвітлити найпотаємніші закутки "душ своїх героїв", то доведеться констатувати, що й сам автор "Перехресних стежок" скористався тією ж магічною лампою, змальовуючи Рафаловича, Регіну, Стальського, Барана та інших персонажів. Причому варто наголосити на його інтересі до, так би мовити, психологічних нюансів.

Скажімо, Стальський був цікавий Франкові можливістю розкрити психологію садизму - крайньої жорстокості, яка приносить цьому нелюдові задоволення.

Баран з його нав'язливою ідеєю врятування людей від антихриста - це художньо-наукова студія потьмареної психіки, власне - психопатології.

З афектами, галюцинаціями, хворобливими "зигзага-ми" підсвідомості зустрічаємося в тих сценах твору, де з'являється Регіна Стальська. Особливо яскравими щодо цього є розділ LIII , у якому чуємо афектований монолог доведеної до відчаю жінки,