та розділ LVIII з центральною сценою страшної помсти Регіни своєму мучителю-чоловікові, з її напівбожевільним знетямленням, химерною грою психологічних спонук, що змусили жінку ніби поза її волею й розумом узяти сікача і вбити Стальського.
Інтерес пізнього Франка до людського "підпілля" вельми красномовний (про це частково вже йшлося в контексті розмови про конфлікти зовнішні і внутрішні). Роздвоєність людського "Я", складна внутрішня боротьба, в якій "божественне" зіштовхується з "диявольським", діалектика душі, що супроводжується одночасним існуванням різних - полярних! - душевних станів - усе це є в характері Євгенія Рафаловича.
Звернімо увагу на інтерес письменника до сфери ірраціонального: можна в цьому зв'язку згадати хоч би віщий сон Рафаловича, навіяний враженням від несподіваної зустрічі з Регіною (розділ XXI). Йому примарилася "втоплена нещаслива жінка" - і сон збувся, трагічний фінал Регіни підтвердив, що Євгенієва "сонна свідомість" таки не помилилася! Нещасну Регіну й справді поглинула "водяна могила"...
Усі ці приклади (число яких можна було б множити) є свідченням нової якості Франкового реалізму на рубежі століть. "Старе" в ньому сполучалося з "модерним"; увага до соціально-типового доповнювалася підвищеним інтересом до індивідуально-неповторного, виняткового, загадкового. Власне, йдеться про зближення реалізму з модернізмом, яке - попри всі теоретичні суперечки - було реальним фактом Франкової художньої практики.