"CЛОВО О ПОЛКУ ІГОРЕВІМ" ЯК ДЖЕРЕЛО ІНТЕГРАЛЬНОГО НАЦІОНАЛІЗМУ ДМИТРА ДОНЦОВА.
Політична філософія Дмитра Донцова (1883-1973), відома як „інтегральний націоналізм", справила величезний вплив на українську історію XX століття. Вона була основою ідеології ОУН, вона лишається ідейним підґрунтям багатьох правих партій і угруповань політичного спектру сучасної України.
Усталилася думка, що світогляд Донцова сформувався під визначальним впливом А.Шопенгауера, німецької „філософії життя" (Ф.Ніцше, О.Шпенглер, Г.Зіммель, В.Дільтей, гр. В.фон Кайзерлінг), французького інтуїтивізму (А.Бергсон), творів Ж.Сореля, В.Парето, зрештою - політичної філософії Б.Муссоліні. Справді, Донцов часто покликається на цих авторів. Проте мало хто досліджував власне українські джерела його світогляду. А джерела ці сягають найглибших шарів української історії і ментальності.
Сам Донцов справжні витоки свого наставлення усвідомив досить пізно. Усі його твори 10-20-х років переповнені посиланнями на європейських мислителів, „мужню," ідеологію яких він протиставив „кастратству" Драгоманова, Грушевського і Винниченка. Але в кінці 20-х років настає перелом. Донцов усвідомлює, що „мужня ідеологія конкістадорів", народів- володарів криється в глибинах нашої власної історії. Ці шукання праджерел привели до „Слова о полку Ігоревім".
У праці Донцова „Націоналізм" „Слово" згадується лише двічі, зате ж у якому контексті! В основній частині, що називається „Чинний націоналізм", де автор формулює свою концепцію і програму, зазначається, що в міжнаціональнім житті агресія щодо сусідів є водночас найефективнішим способом оборонити свої права. І як приклад автор наводить походи князя Ігоря на Дін, князя Святослава на Константинополь, угоди Хмельницького й Мазепи з європейськими державами про поділ Польщі й Московщини. Отже, події, описані у „Слові", Донцов ставить у ряд переломних моментів української історії. Тема „Слова" виразно звучить в епілозі книжки: „Бо перед кожною нацією є дилема, або перемогти, або згинути. Прекрасно співають англійці „пануй, Британіє, над морями, і ніколи, ніколи британці не будуть рабами"... Або „панування", або „рабство"! Ту ж думку висловив і співець „Слова о полку", коли казав, як „Ігор князь пересів з сідла золотого в сідло невільницьке". Сю мужню нашу, славну ідеологію, ідеологію рас, що радо приймають боротьбу за буття і за щастя перемоги, повинні ми засвоїти наново".
Ґрунтовніше тема „Слова" розроблена в низці літературознавчих праць 20-30-х років, об'єднаних у збірці „Дві літератури нашої доби (1-е вид. 1935 р.). Донцов чітко поділяє українське письменство на „літературу вільного духу" (Шевченко, Сковорода, „Слово о полку Ігоревім", „Історія Русів") і „літературу рабської душі" (Драгоманов, Тичина, Рильський). Між цими полюсами не може бути компромісу. На думку Донцова, такий поділ зумовлений не колоніальним статусом України, а чинниками значно глибшими - наявністю двох психологічних типів: „Українське підсоння створило, з одного боку, тип степового пірата, наших Кортезів - Ігоря, Бульбу, Ярему; з другого - повільного, мов віл, і розмріяного гречкосія, того, що, граючи на бандурі, співає:
Ой не хочу жати,
ой хочу лежати!
Кожний з обох типів склав і свою власну філософію, яка, м.ін., виявляється і в естетиці". Ліберальна інтелігенція, шануючи з цілого „Слова" лише ліричний „Плач Ярославни", не сприймала інше слово - „слово пророка, яке б запалило вогнем вірних, слово, яке б нагадувало Петра Пустельника, що кликав на відвоювання гробу Господнього, слово автора „Пісні о полку Ігоревім", гаряче, хвилююче, що сталило думку, гартувало душу, пружило волю".
Аналізуючи радянську літературу, Донцов з тугою згадує часи, коли в Україні „блукали не тіні середньовічних лицарів, а самі лицарі, Тараси Бульби, Моломахи, Ігорі... Коли не ніжноблакитно дрижала перелякана громами революції українська „голуба Савоя", а червленою барвою „Слова о полку Ігоревім", барвою націй володарів, коли нація не погребувала шукати мудрості в східних Аттіл, лише протиставляла їм успішно своїх". Донцов звертається до сучасників: „Читайте „Слово о полку Ігоревім" про тих войовників, в яких були „луки витягнені, сагайдаки відкриті, шаблі вигострені" і які скакали „наче сірі вовки в полі, добуваючи собі честі, князеві слави". Читайте про того князя, що хотів „спис надломити край поля половецького... голову свою положити, або шоломом напитися Дону" ... Хіба в тих постатях, в мові тій, в тім світогляді не чується здобувчохижацького духу білої раси, тої білої раси, яка під Пуатіє, на Каталаунських полях, в наших степах - залізною рукою стримала побідний похід монголів? Хіба це не мова тих конкістадорів, які підбивали континенти? Мова тих, яким належить світ?
З приводу символіки кольорів „червлений", „кривавий", широко вживаних у „Слові.", Донцов пише, що вони здавна символізували панування, війну й життєву енергію.
Друга світова війна примусила Донцова знову вдатися до найглибших джерел української історії. 1943 року виходить у світ книжка „Дух нашої давнини", уся побудована на аналізі княжих і козацьких літописів, красного письменства доби України-Русі й ХVІ-ХVІІ століть, козацьких дум і „Слова о полку Ігоревім". „Слово" згадується тут кількадесят разів. Тепер воно - вже не збірка ілюстрацій до певних ідеологічних постулатів, а джерело нових ідей - ієрархічності, кастового поділу суспільства, елітарності, вічної боротьби народів.
Донцов шкодує, що минулися часи „сірих вовків з „Слова о полку Ігоревім", полемізує з концепцією М.Грушевського про „варварську князівсько-дружинницьку касту крамольників і забіяк", підносячи Історичне значення цієї касти, що „захищала суспільство від неволі і наїзду, створила культуру країни і її могутність". Він звеличує культуру лицаря-завойовника, утверджує теорію вічної ненависті й боротьби з кочовим азійським Сходом. „Ідеологи черні" П.Куліш, М.Драгоманов і М.Грушевський не відчували себе нащадками касти володарів, „славних і
