2 жовтня (19 вересня) 1907 Народився Іван Павлович Лозов'ягін (Багряний) у с. Куземині Зіньківського повіту на Полтавщині (тепер Сумська область) в родині муляра.—

Зростав у м. Охтирці на Харківщині.—

Закінчив Краснопільську художньо-керамічну школу.

1926—1930 Навчався в Київському художньому інституті. Диплома не отримав через політичну неблагонадійність.

1926 Поява перших творів у журналах «Глобус» та «Життя ре-волюції». Участь у літературній організації МАРС (Майстерня революційного слова) так званих «попутників» разом з В. Підмогильним, Д. Фальківським, Б. Тенетою, Б. Антоненком-Давидовичем, Г. Косинкою, Є. Плужником і Т. Осьмачкою.

1927 Вийшли збірка поезій «До меж заказаних», поема «Мон-голія».

1929 Надрук6вані'~поема «Аве Марія» та історичний роман у віршах «Скелька». Зазнав нищівної критики як «анти-радянський поет» і «куркульський ідеолог».

1931 Вийшла у Харкові збірка оповідань «Крокви над табором».

1932 Арешт і засудження на п'ять років таборів (Бамлаг).

1936 Втеча із заслання.

1937 Переховування між українцями Зеленого Клину (Далекий Схід), одруження.—

Повернення додому, новий арешт.

1940 Звільнення «за недостатністю матеріалів для повторного засудження» з відбитими легенями і нирками. Нелегальне перебування на Харківщині.

1945 Еміграція на Захід (через УПА до Словаччини, потім — Німеччини).

1944 Перше видання роману «Звіролови».

1946 Друге видання цього роману під назвою «Тигролови», вихід у світ збірки поезій «Золотий бумеранг».

1946 Перехід на легальне становище, перебування у таборі, переміщених осіб. Найняв приватне помешкання в Нове Ульмі (Німеччина), де вів активне творче й політичне життя — заснував газету «Українські вісті», організував МУР (Мистецький український рух), був організатором Українського молодіжного руху ОДУМ, ініціатором створення, а згодом лідером УРДП — Української революційної демократичної партії.—

Виступ із памфлетом «Чому я не хочу вертатися на «родіну

1947 Видано п'єси «Морітурі», «Генерал».

1948 Вийшла п'єса «Розгром». З цього часу — життя під постійним наглядом лікарів, майже весь час — в лікарнях. Часті легеневі кровотечі не припиняють праці письменника і журналіста. І. Багряний вражав лікарів і всіх, хто був поруч, неймовірною силою духу, не раз виходив переможцем із двобою зі смертю.

1950 Роман «Сад Гетсиманський» (про страхіття сталінських катівень).

1953 Роман «Огненне коло» (про трагедію української молоді яка воювала під Бродами в складі дивізії «Галичина»).

1957 Роман «Маруся Богуславка» (перша частина незакінченоі трилогії «Буйний вітер»).

25 серпня 1963 Помер І. Багряний в лікарні за роботою над черговим рукописом (Новий Ульм, ФРН).

1965 Вийшов друком роман «Людина біжить над прірвою» (про події другої світової війни), присвячений другій дружині Галині Єлизарівні (українка, родом з містечка Здолбунів, дівоче прізвище Тригуб), з котрою ростив двох обдарова-них дітей — Нестора і Роксолану. Сина Бориса від пер-шого шлюбу на батьківщині влада примусила звернути-ся до батька з викривальним радіовиступом, що для ньо-го обернулося глибоким нервовим струсом, а для бать-ка— критичним станом здоров'я. І. Багряний весь час пам'ятав про покинутих у Союзі дітей і заповідав молод-шому синові Нестору «...знайти свого брата Бориса Іва-новича і сестру Наталку Іванівну, що десь «там», і допо-могти їм, якщо будуть у біді».

ПРОБЛЕМАТИКА З АНАЛІЗОМ ПРОБЛЕМ

Хоча роман має конкретні часові рамки, присвячений подіям, які для багатьох стали далекою історією, він висуває чимало актуальних проблем, які відносять до категорії вічних: добра і зла, життя і смерті, справедливості і кари, морального вибору, волі до життя й цілеспрямованості, сто-сунків людини і природи, родинних взаємин вірності віковим традиціям предків і, звичайно, кохання.

Про зло і смерть читач дізнається вже з перших рядків роману. Вони уособлені в страшному «драконі» — етапному ешелоні ОГПУ — НКВД (отдела государственного политического управления — народного комиссариата внутренних дел), який мчить на муки і смерть тисячі «приречених, безнадійних, змордованих — хоче зайчати їх у безвість, щоб не знав ніхто, де і куди». Той поїзд — таємнича і страшна «легенда про зникнення душ». Кого ж везе «вогненний дракон» — злодіїв, убивць, розбійників? Чому юна-ки 20—25 років перетворилися на дідів, переживши стільки, що декому й за ціле життя не судилося?

Ось як говорить про це головний герой роману Григорій Многогрішний: «Цей пес [майор НКВД] відбивав мені печінки, ламав кості, розчавлював

мою молодість і намагався подряпати серце, якби дістав. А потім спрова-див до божевільні. І все за те, що я любив свою батьківщину... Я втік з бо-жевільні... Потім мене знову піймали і знову мучили такі, які він,— його поплічники... А потім присудили до двадцяти п'яти років каторги. Двад-цять п'ять років! А я всіх маю двадцять п'ять. І все тільки за те, що я лю-бив свій нещасний край і народ...» Отже, єдина вина цих людей — те, що вони сини своєї землі і не відмовились від неї, не схотіли стати рабами і «сексотами» («секретними сотрудниками» — донощиками) страшної то-талітарної системи.

Але зло може критися і в дещо привабливішій личині. Тим же шля-хом, що й ешелон смерті, йшов «Тихоокеанський експрес нумер один» — «чудо цивілізації, вершок людської вибагливості і фантазії». Розкіш і роз-пуста на тлі голодної, затероризованої країни. А їхали в експресі «відпо-відальні відрядженці і безвідповідальні рвачі та дезертири, з партквитка-ми і без, з дисциплінарними стягненнями і без... Шукачі карколомних пригод, а ще більше карколомних кар'єр. Шукачі щастя і «довгих» кар-бованців. Аматори довгих відряджень і ще довших чисел в банкових че-ках... » І їхала там ще чиясь смерть — бравий майор-чекіст, що виглядав «як саме втілення могутності, сили і гонору своєї «пролетарської» держа-ви... Його не зворушують ніякі екзотики, ніякі найексцентричніші історії,