На протязі всього роману йде двобій життя і смерті, добра і зла. Хоч смерть і зло часто перемагають (згадаймо розповідь старого Мороза про свої відвідини Комсомольська; думки Григорія у поїзді до-Хабаровська, його зустріч в ресторані з українськими дівчатами, котрі ціною своєї ганьби й приниження намагалися врятуватися), не гине надія на краще, на кінцеву перемогу справедливості. І щаслива доля головного героя тому підтверд-ження, хоч Григорій Многогрішний дотримувався такого життєвого девізу: «Ліпше вмирати, біжучи, ніж жити, гниючи!» і обирав не просто життя, а життя гідне.

Справедлива кара спостигнула мучителя і губителя людських душ майора ОГПУ — НКВД Медвина, який побудував свою кар'єру на крові й кістках людей. Проте це, звичайно, не вихід — знищити одного—двох конкретних негідників, бо на їх місце стануть сотні інших, вишіеканих тоталітарним сталінським режимом.

Перед героями роману, особливо перед головним — Григорієм Много-грішним, постійно постає проблема морального вибору. Відмовитися від рідного й близького, від України, животіти, а не жити, чи залишитися вірним своїм-переконанням, але пройти через це всі кола пекла у сталінсь-ких катівнях та на каторзі? Григорій, нащадок славного гетьмана, як справжній лицар духу, обирає найважче. Навіть не думаючи про небезпе-ку, Сірки приймають у свою сім'ю врятованого юнака-земляка, як рідного сина. Медвин теж робить свій вибір, заради кар'єри стаючи на шлях підлості і нелюдської жорстокості. Розплата за це відповідна — страх протягом усього життя, неспокій і нікчемна смерть.

Час від часу перед Григорієм Многогрішним дуже гостро постає про-блема виживання — фізичного і морального. Вирішує він її кожного разу лише завдяки надзвичайній волі до життя і цілеспрямованості.

Григорій разом з іншими в'язнями їде в заґратованому ешелоні смерті. За ним наглядає сам начальник поїзда, на кожній зупинці перевіряючи його «наявність». І це ще більше зміцнює намір в'язня втекти, не піддати-ся тій страшній силі: «Все більше було тут і безоглядної рішеності на щось надзвичайне у власника того понурого голосу і тих мерехтливих очей. Клекіт зборканої, але не зламаної і не упокореної волі, що проривався зі стиснених щелепів, не віщував нічого доброго». І ось відчайдушний сплеск гордої волі — втеча! Арештант вирізав дошки у вагоні й вистрибнув на ходу по-їзда, можливо, назустріч смерті. «Тільки той, хто має надлюдське терпіння і незвичайну волю, може проробити таку роботу», стати легендою «про гордого сокола, про безумного сміливця».

Але це тільки перший етап рятування. Щасливо вистрибнувши, Гри-горій тікає подалі від залізниці, блукає в нетрях, переборюючи втому. Та не знаходить «ніякої риби в струмках, ніякого звіра, ніяких пташок у тих нетрях. ...Нічого такого, що можна було б з'їсти... Ні ягоди, ні якогось овоча, крім гадючих грибів...» Природа ніби змовилась проти нього. «Про-кляття! Проте відчай не брався його. Дуже — бо багато він перетерпів, щоб ще впадати в відчай. Він уже мав нагоду безліч разів умерти, і це велике щастя, що він іде цим зеленим, безмежним океаном».

Нашого героя на деякий час рятує від голоду маленький бурундучок зі своїми запасами горіхів. А далі знову безкінчена дорога у зеленому морі тайги. Неймовірним зусиллям волі Григорій долає відчай, зневіру, фізичну неміч: «Йому здавалось, що швидко йде, але насправді посувався, мов тінь, хитаючись. Аби не лежачи помирати... А надвечір сили зовсім покинули його. Край. Ліг голічерева під височенними кедрами, тягуче-важко і гли-боко зітхнув, ніби випустив дух, поклавши голову на корінь, і так лежав...

Не хотілося рухати ні рукою, ні ногою. Не хотілося думати. Хотілося лежати й лежати. Вічність лежати так. І хай шумлять високі кедри». Із забуття, з напівмертвого стану Григорія вивів крик про допомогу. Так мало статися, бо саме для цього Многогрішний прийшов у цей світ, таке мав життєве кредо — служити добру, бути потрібним людям. Отож, рятуючи невідому людину від ведмедя, він рятується й сам.

Багато сторінок роману присвячено описам природи, полювання, жит-тю людей серед дикої природи. Тоді неминуче постає проблема стосунків людини і природи. Тайга велика й прекрасна, надзвичайно багата, але су-вора до тих людей, що не знають її законів-і таємниць, які не рішучі, не витривалі, не працьовиті, не сміливі. Григорій Многогрішний, їдучи разом із Сірками на полювання і зустрівшись з такими ж українськими пересе-ленцями Морозами, відзначає про себе, що ці люди схожі на його земляків із Слобожанщини і не схожі: «Всім такі, лише одним не такі — поглядом, життєвим тембром, іншою якістю. Ці — суворі і загартовані. Безжалісні стрільці, веселі і безпощадні звіролови, мускулисті диктатори в цій зеленій первісній державі, хижі і горді завойовники цієї, ще не загнузданої стихії. Життя геть випекло з них сентиментальні риси і вайлувату ліниву млявість, насталивши їх, вигартувавши в безперервнім змаганні за своє існування...» Для людини розумної, спостережливої, чутливої до краси природа є ще й джерелом естетичної насолоди. Маючи вроджений нахил до спосте-режень, вирости серед природи, Григорій Многогрішний «мав в тім вели-ку втіху. Рослинний і тваринний світ цей ховав