А коли серцю героя уже не вистачало крові і „воно” зупинялось, стихало, мов пісня”, Оксана, перелякано торкаючись його плечей закричала: „Не вмирайте...”. Гіперболічна сила Марка-воїна і Марка сіяча піднесені Стельмахом до епічності („Я не в...мираю. Я в... видужую”).

Санітари принесли Безсмертного в підземелля, хтось шарпнув за ногу, потім за другу й здивувався: „Ви погляньте на цього новака - у нього замість онуч роздертий есесівський прапор”. Деталь разюча, вона підносить образ Марка на вершину нечуваної витримки й мужності, нездоланної віри в перемогу: „Топчу фашизм! Топчу кривду!” - хотів сказати Марко, але слова його були такими кволими, що не могли розтулити уст”.

Що ж нас найбільше вражає а образі-характері Марка Безсмертного? Передусім державна масштабність роздумів і прагнень персонажа, його тверда безкомпромісність, поетична окриленість душі, чуйність до краси, вірність матері; коханій, громадянському обов'язку, непримиренність до нехтування інтересами трудівника, до черствості, егоїзму, безвір’я. Непримиренність у боротьбі за відстоювання правди, любов до рідної землі, людяність - ось що характеризує воїна, трудів-ника, творця.

Стельмах-патріот увесь час загострює увагу читачів на великій людяності Марка Безсмертного: він у своїй землиці дає притулок сироті Хведьку; з ніжністю звертається до покаліченої пташини: „Не бійся, маленьке, я ніколи не кривдив ваш рід ні для забави, ні для їжі”... Чуєш, не вмирай пташино, живи і виводі свою пісню, виводь діток, бо як не буде птахів, то і людське серце стане черствішім”. Перенісши нечувані болі і страждання, надивившись смерті в вічі і перемігши її, Марко Безсмертний став ще чутливішим до світської правди і краси. Коли фронтовик побачив, як Антон Безборотько губить здоров'я і материнство жінок, він уже інакше не міг вчинити і загнав жосткосердя в крижану воду.

Такий вчинок - хоч якоюсь мірою і непродуманий - якраз у характері Марка. На пленумі райкому Безсмертний так пояснює свою поведінку:

- Мене змалку батько-матір учили шанувати і жіночу красу, і жіночу працю, і особливе материнство, бо як цього буде менше на світі, то куцішою стане любов і віддаль між людиною і мавпою.

Цей вчинок, загострює сюжет, відіграв першорядну роль не лише в розкритті образу Марка Безсмертного, а й у зриванні „масок” з Безборотько, Мамури й Киселя.

У кінці роману „Правда і кривда”, коли Марко Безсмертний досяг жаданого (біля нього „дитячою мовою жебоніло зерно”)/, Михайло Стельмах стає ще стриманішим і скупішим у довершенні образу: підкреслюється велика радість героя і його незгасна любов („Я люблю вас”), і в той же час - його простота в усьому - великому і малому.

Євмен Дибенко в романі „Правда і кривда” втілює тему народу, величі його духу, перемогу правди. З „діда з критикою” б’є кличем розумний іскрометний сміх. Дошкульним словом він глузує з тих керівників, які зловживають службовим становищем, ганяються за збагаченням; з дружиною і друзями добродушно жартує, не „переходячи межі”. При створенні цього колоритного характеру Стельмах-художник скористався мудрою порадою Остапа Вишні: „Ловіть, спосте-рігайте контрасти - буде сміх!”

З однієї суто дибенківської фрази: „Покисла трохи і відкисай” Марко Безсмертний відразу ж пізнає діда-гострослова. Євмен у зображенні Стельмаха-художника ніби з картини зійшов:

Ще хтось затупав угорі, скрипнули двері, і в підбитому одвірку, наче в рамці непокірний портрет, заворушився невисокий, міцножилий в свитці на рохристі дід...

Означення „непокірний” подано на першому місці. А потім окреслено контури зовнішності - надто скупі, наскільки дозволяв світло в землянці. Освітлені лише дві характерні риси: дід Євмен „невисокий, міцнотілий”. І ще неначе мимохідь - „в свитці на розхристі”. Але який промовистий цей штрих! У такій звичці - риса характеру старого...

Та найвиразніше виясняє свою вдачу Євмен через мовну індивідуалізацію. Слово в нього іскрометне і барвисте. Фраза енергійна, з внутрішнім зарядом. Говорить Дибенко - і відразу ж відчуєш: людина він мудра, дотепна, з багатішим життєвим досвідом. Прямий, наполегливий.

Над усе в житті старий любить доглядати коней. „А я - війна не війна – увесь час біля коней човпію і в рай чи в пекло на конях думаю трапити, бо такий мій талан кінський. А весь час мене елементом називають”.

За що ж так приліплено Дибенкові цей - з явним відтінком недовіри, підозрілості – бюрократичний ярлик? „За язик. Діду, тільки тільки за язик, - з насмішкою обізвався світлоокий Василь Тримайвода. - Довгий він у вас.”

Тримайвода сказав, аби звести розмову на веселий тон. Й його репліці немає й тіні принизливої насмішки, лише добродушний натяк на надмірну балакучість старого. Але дід Євмен і тут „знайшовся”, обернув натяк Василя на свою користь: „А ти його міряв? У мене, бісова макітро, коли хочеш знати, нічого куцого нема. І вік мій довгий, і труд, і стаж, і язик. Та говорить він тільки правду, а ви її в резолюції не записуєте.”

Цими словами Євмен Дибенко - народний заступник і справедливість - ніби підсумував найсвященіше, розкрив „секрет” своєї непримеренної вдачі.

Поцілуйко теж намагається найболючіше вразити Дибенка: „Недаром вас елементом називають”. На це дід Євмен з гідністю відповідає: „Такі прозивають. А на ділі елементами виходять такі, як ти”. Як набундючений пристосуванець Кисіль. Як розтлінний горе-керівник Безборотько . Проти них й веде нищівну боротьбу Євмен Дибенко - один з найрельєфніших і надсильніших