Дибенко називав голову колгоспну „викрутнем”, „недбальцем, який „совість прогуляв”, як червінець, а хитрості напозичався”. Із цієї гострої, але справедливої характеристики довідуємося, що Антон Безборотько „паплюжник”, „шеляговий правитель”. Вкрай негативно оцінив дії пристосування й учитель Григорій Задніпровський:” Безборотько з підземним лабіринтом крота”.

Наодинці з собою горе-голова не кривить душею, не прикидається, не лицимірить. Тут він відвертий до кінця. Його мало турбує що люди мерзнуть у низьких і вогких землянках, що на фермі вже давно нема сіна. Безборотько зайнятий найбільше своїм особистим благополуччям. Колгоспники „тицяють пальцями на його оселю”, яку він нечесно збудував.

З приїздом Марка Безсмертного Антон Безборотько втратив спокій: „І принесло ж цього Марка ще до закінчення війни, буде кому води каламутити, - це такий, що не всидить і не влежать. Гляди, ще й потурить з головування” . Тож „на людях, де міг і як міг, а найбільше намагався „підвезти базу, ідейну чи економічну”.

Антон Безборотько задля власної нагоди ладен породичатися з ким завгодно, хоч і з чортом. Він хитрий і передбачливий, як ота стара баба з безсмертної гуморески Степана Руданського „Треба всюди приятеля мати”: „Не судіте, люди! Ніхто того не відає, Де по смерті буде!.. Чи у небі , чи у пеклі скажуть вікувати...”

„Шеляговий правитель” лицемірить навіть перед своїм колишнім однодумцем і спільником, холоднокровне прикидає в думці : „Не одна ниточка зв’язувала його раніше з Поцілуйком - це такий ловкач-доробкевич, що сьогодні під льодом торохтить, а завтра, гляди, в якомусь міністерстві вирине”. Хто-хто, а Безборотько вже знав всі „кротячі ходи” підлого Поцілуйка. Тому й побоюється його, тому й запобігав перед ним.

У душі „паплюжник” сповідав одне (проклинає на чім світ стоїть Поцілуйка), на словах же – зовсім протилежне: ”Безборотько, лаючись і розкидаючи на всі боки розумом, швидке одягається, одчиняє двері і привітно з стрічав гостя:

- Припізнились ви, Гнате Радіоновичу. Вже й перші півні скоро співатимуть.”

Викриваючи Безбородька як тип недбалого керівника-пристосуванця, Михайло Стельмах зображав його гротескно, у гумористичному ключі. На все в Антона одна стереотипна відповідь: „Трохи пособила держава, а найбільше не можна, бо війна”.

Та непримиренний Євмен Дибенко і цю маску зривав з обличчя лицеміри: „На її плечі (війни І.С.) усе можна скинути - і вкрадене, і згноєне. Але цією байкою не нагодуєш худоби.”

А коли нікчемний Безборотько пропонує добити голодних коней, старий Дибенко жбурляв йому вслід найобразливіші і найдошкульніші визначення – характеристики: „Геть, душогубе, іроде, звідси! ...

Конфлікт досягає свого апогея. Зіткнулися два погляди, два характери – полярно протилежні. В ставленні до народного майна найповніше виявилося, як ревно вболіває за добробут трудівників Євмен Дибенко і, навпаки, який бездушно-жорстокий і байдужий до всього цього Безбородько - п’яниця.

Кисіль – кар’єрист значно більшого масштабу, ніж Безбородько. В нього „обличчя з печаттю грубої владності і зрозумілості”.

Начальник обласного управління сільського господарства „не належить до тих керівників, які „люблять приносити людям радість, втіху чи хоча б обдарувати їх звичайною посмішкою..” Грубе адміністрування, залякування, переслідування – ось методи „керівництва” Киселя”: „Приїхав - поїхав... не розібрався, накричав і поїхав”.

Розумний чи обмежений, головне – аби у номенклатурні святці” був занесений. За таких специфічних обставин й „виринути” на своїх посадах „ловкачі-доробкевичі” киселі та безборотьки. Це вони разом з некомпетентними „керівниками” вищого масштабу привели країну до тієї прірви над якою ми зупинилися.

В образах Марка Безсмертного, Григорія Задніпровського, Євмена Дибенка та інших позитивних героїв роману „Правда чи кривда” Михайло Стельмах втілює ідею безсмертя народу, перемоги правди і величі народу”.