книзі “Пошуки міфа” Р. Чейз відзначає прагнення сучасних письменників Заходу до міфологічної літератури не як випадкове явище, а як наслідок духовного та естетичного голоду, викликаного, зокрема, розчаруванням деякими попередніми методами. Вступаючи в полеміку з Т. С. Еліотом, котрий розглядав міф як застиглу конструкцію, що дає форму і напрям розуміння життя, Чейз розумів міф як щось динамічніше і похідне від мистецтва, власне, як саме мистецтво, літературу. Міфотворчість ніби вводиться автором у сучасність. Багато сучасних творів називає він повноцінними міфами, а не похідними від давньої міфотворчості. Автор стирає грань між давньою і сучасною міфотворчістю, не принижуючи міф, але і не рекомендуючи його як художній зразок для наслідування. Чейз вважав, що сучасним міфологічним твором може вважатися лише той, зміст якого пов’язаний з сучасними проблемами, як особистими, так і суспільними: “Твір, який стає міфом, виходячи із сучасної емоційної необхідності, особистої чи суспільної, є міфологічним твором, і для цього він ні найменшою мірою не потребує давнього міфу”. [54]
Одним із найвідоміших і найпродуктивніших сучасних міфокритиків є Нортроп Фрай. Він ставить перед собою велике завдання – дати всьому літературознавству нові методологічні засади. Розуміння ним міфа в основному співпадає з ученням Р. Чейза. Міф для Н. Фрая – це передусім художній твір, певний тип художньої оповіді, який є однією з форм словесного мистецтва. Він бачив у міфології (як і К. Юнг) архетип, матрицю сучасної літератури. Основними елементами міфа Н. Фрай називає аналогію та ідентифікацію. Перша проводить паралелі між життям людини і життям природи, інша ж творить богів. Основне функціональне навантаження цих богів (в міфології, в релігії, в літературі) полягає в тому, щоб надати людської форми неживій природі, оживити її. При побудові своїх численних структурних моделей Н. Фрай застосовує теорії З. Фрейда, К. Юнга, Дж. Фрейзера.
У пізніших статтях “Архетипи літератури” (1951) і “Анатомія критики” (1957) він висунув основні концепції своєї нової, «систематичної», критики. Автор закликає розглядати літературу не тільки як явище, що розвивається з одного центру, знайти який і є завданням критики. Можна знайти первісні формули в працях великих класиків, більше того, існує загальна тенденція з боку великих письменників до відтворення цих формул. Н. Фрай спробував зібрати давні формули в один фокус і представити літературу як явище, котре розвивається не з термінологічно неясного центру, а з одного конкретного міфа (мономіфа, першоміфа). Цим мономіфом був міф про від’їзд героя на пошуки пригод. Цей міф автор ставить в тісний зв’язок з порами року (вмирання та відродження) і вважає в кінцевому рахунку міфом про виконання всіх людських бажань, про “золотий вік”. У тематичному аспенкті центральний міф літератури показує кінець життєвих труднощів, вільне суспільство, в якому задовольняються всі бажання.
Міфи, архетипи, на думку Н. Фрая, пронизують літературу на протязі всієї історії. Вони визначають не тільки образну систему творів, а й їх жанр. Автор пропонує структурний каркас для характеристики основного напряму, жанрів і образів літератури: “І. Світанок, весна, фаза народження. Міфи про народження героя…і поразку сил пітьми, зими і смерті. Другорядні герої – мати і батько. Архетип пригодницького роману, дифірамбів та рапсодій. 2. Зеніт, літо. Одруження або тріумф. Міфи про обожнення, про священний шлюб, про рай. Другорядні герої – друг і наречена. Архетип комедії, пасторалі та ідилії. 3. Осінь і “фаза смерті” з міфами про вмираючих богів. Ця фаза є архетипом трагедії та елегії. 4. Зима породжує міфи про хаос і чудовиська, що є архетипом сатири”. [55]Часто Н. Фрай дає паралельно дві інтерпретації твору – фрейзерівську і фрейдистсько-юнгіанську. Крім того, він називає Біблію архетипом західної культури, котрий служив основою для символіки багатьох творів (хоча зауважує, що і сама Біблія виросла із раніших, дохристиянських джерел). Для Н. Фрая міф, зливаючись з ритуалом і архетипом, є вічним підгрунтям і витоком мистецтва; міфологізуючі романи ХХ ст. уявляються йому природнім і стихійним відродженням, що завершує черговий цикл історичного кругообігу в розвитку поезії. Н. Фрай стверджує постійність літературних жанрів, символів і метафор на основі їх ритуально-міфологічної природи. [56]
Таким чином, зусиллями Н. Фрая, Р. Чейза, а також Дж. Кембела, Е. Фромма та ін. була створена теоретична основа міфологічної критики.
В 50-70-і р.р. ХХ ст. міфокритика стала більше звертатися до оповідних жанрів. Ч. Мурман ( стаття "Міф і середньовічна література", 1966) спробував створити сплав із кращих, сильніших сторін «нової» та міфологічної критики. Крім інтересу до міфа, в ньому має найти місце і аналіз всього того, що приносить у його репродукцію кожен новий автор і його епоха. Інший дослідник, Т. Віннер в статті “Міф як засіб у творах Чехова” говорить про свідомі витоки, джерела, і про свідоме використання міфологічних образів як засобу для зображення сучасного життя. Автор ставить в один ряд героїв видатних літературних творів і героїв міфів, чим підриває культ давнього міфу як джерела художньості і премудрості.
Міфологічні літературознавці беруть найактивнішу участь не тільки в інтерпретації роману, а й у розробці його теорії. Укладач збірника “Теорія роману” (1974) Дж. Гальперін вважав, що роману потрібна власна теоретична традиція. Стаття Леслі Фідлера “Смерть і відродження роману” із цього збірника ставить цілий ряд кардинальних проблем розвитку жанру. Роман, вважає дослідник, є початково демократичним жанром, маючи на увазі не тільки його народну основу, а і його здатність бути