Л. Фідлер вважає, що помер чи помирає роман не взагалі, а роман модерністський, експериментальний, що обумовлено його елітарними претензіями і його відірваністю від глибинних витоків мистецтва, однак також він вважає, що кращим зразком “високого мистецтва” був модерністський роман Дж. Джойса “Улісс”.

У 70-х р. з’явилось грунтовне дослідження Дж. Уайта “Міфологія в сучасному романі” (1971). Вчений вважає, що роман не завжди пов’язаний з міфом. Багато романів не мають жодного відношення до останнього. Він намагається розібратися, чому в наш час так гостро проявився інтерес до міфу з боку художників слова і теоретиків літератури. Цей інтерес, вважає вчений, обумовлений певною мірою розвитком модерністського роману, глибинної психології, а також наслідком романтизму. Автор розуміє, що захоплення міфологією є певною мірою даниною моді з боку багатьох сучасних письменників. Але в багатьох романах маємо серйозні і благотворні результати впливу міфу на літературу. Він зауважує, що недооцінка художнього використання міфології приводить до анахронізму в прочитанні багатьох творів, але непродуктивною є і переоцінка значення міфологічних компонентів у творі. Аналізуючи ряд міфопоетичних творів, Уайт намагається не стільки зводити структуру цих творів до мономіфу, як це роблять багато дослідників, а визначити їх індивідуально неповторні особливості використання міфологічного матеріалу. Поряд з лінійним використанням тем попередніх творів літератури чи міфів, існує ще й особливий спосіб використання, вважає дослідник. Цей спосіб автор називає способом “розриву мотиву–структури”, тобто маємо ситуацію, коли герої твору є по суті антиподами героїв міфу, чи художнього твору, який виконує роль міфу. Іноді митці використовують фрагменти міфологічної оповіді, а не всю її (“фрагментація”), іноді вдаються до так званої “конденсації” міфологічного матеріалу.

Привертає до себе увагу і течія, котру найчастіше називають “неофрейдистською”, найпомітнішим серед представників якої є американець Ерік Фромм, котрий присвятив питанням міфотворчості спеціальне дослідження “Забута мова. Вступ до розуміння снів, казок і міфів” (1951). Поряд з численними мовами світу, що відповідають географічному, історичному та етнічному поділу людей, існує, вважає вчений, і єдина універсальна мова, котра є спільною для всіх народів і всіх епох. Це мова міфів і снів, мова символів. Символічна мова мислиться як носій широкого і вільного досвіду, не обмеженого ні сексуалізмом Фрейда, ні архетипізмом Юнга в їх обов’язковому “несвідомому” прояві. Сучасна людина розучилася широко користуватися образно-символічною мовою, тому вона позбавлена можливості освоїти дійсність в усій її багатоликості. Аналізуючи природу символічної мови, Е. Фромм виділяє три групи символів: загальноприйняті, індивідуальні та універсальні. Загальноприйняті символи належать до звичайної мови. Дві інші групи проявляються тільки через мову символічну. Зв’язок між предметом і його звуковим чи візуальним символом реалізується тільки через штучну умовність, зрозумілу всім носіям даної мови (це стосується символів загальноприйнятих).

Щодо індивідуальних символів, то в цьому випадку зовнішній елемент (назва) є символом внутрішнього стану індивіда (стану або радісного, або драматичного).

Універсальні символи не набуваються внаслідок особистого досвіду, а закладені в кожній людині одвіку. Наприклад, вогонь – символ енергії, життя, світла, руху і т. д. Е. Фромм уникає вузькопсихологічного аналізу, тяжіючи до ширших суспільних факторів, що породили міф і відображені в ньому. Боротьба за владу трактується ним, як боротьба в плані соціальному, а не тільки як боротьба різних приватних, часткових психологій. Як міфокритик, Фромм тяжіє до використання концепції Фрезера, а також Г. Адамса (котрий всю історію розглядав як результат боротьби двох протилежних начал – “інтелектуального” омертвляючого чоловічого і “чуттєвого” оживляючого жіночого). Архетип боротьби чоловічого і жіночого начал, безпліддя і плодючості відшукується Фроммом не тільки в давньому міфі, але й в сучасних творах (наприклад, у творах Ф. Кафки “Процес”). До речі, саме цей архетип розглядається і Г. Грабовичем у дослідженні “Шевченко як міфотворець”. [58]

Широко відомі літературознавчі роботи Джозефа Кембела, в яких зачіпаються проблеми сучасної художньої міфотворчості, хоча в основному вони присвячені проблемам міфу і фольклору. Авторська концепція міфу базується на фрейдистській теорії снів і неврозів. Міфи, на думку вченого, як і сни, використовували частину еротичної енергії. Причини виникнення міфології автор бачив у психо-прагматичних потребах людини. Поза всіма міфами і в основі всіх творів літератури і навіть всього духовного життя стоїть одна незмінна структура, один мономіф, який мислиться вченим як оповідь про народження героя, його життя у сім’ї, від’їзд на пошуки пригод і повернення змужнілим і мудрим. Будь-який від’їзд героя на пошуки пригод та тяжкі випробування, що випадають на його долю, символізують, на думку міфокритика, занурення героя у власну психологічну стихію і боротьбу його з власними інфантильними переживаннями, обумовленими головним чином едіповим комплексом. Початок подорожі героя міфа чи казки завжди загадковий і тривожний, він пов’язаний зі зловісними лісами, загадковими дорогами, неприємними тваринами. Ця тривога символізує страх першої розлуки з матір’ю, але необхідність такої розлуки диктується соціально обумовленим принципом реальності. Герою треба піти від матері і сім’ї, щоб утвердити себе як суспільну особу, пройти через соціальне народження, ініціацію. Міфи і ритуали сприяли цьому “народженню”, котре відводило молодого героя не просто від сім’ї, але і від власних психологічно небезпечних інфантильних прив’язаностей