Психоаналітичні концепції широко використовував в своїй міфокритичній практиці німецький психоаналітик Геза Рохеїм. У своїх роботах “Походження і функція культури”, “Психоаналіз і антропологія” він опирався на ранні ідеї З. Фрейда, а також асимілював і застосував з критичною метою учення останнього про потяг до смерті. Автор висунув концепцію про діаметральну протилежність міфології та фольклору. Фольклор, вважав він, є оповіддю зі щасливим кінцем, а міф є трагедією: бог має померти для того, щоб стати справжнім богом. Фольклорні твори базуються на еротичному потязі, їх конфлікти обумовлені переважно едіповим комплексом. Ці твори вказують на щасливий шлях подолання всіх конфліктів, виконуючи тим самим лікувальні і профілактичні функції в суспільстві. Міф же ставить людину перед трагічною неминучістю смерті. В міфі ми бачимо, що лише смерть може зруйнувати трагічну амбівалентність людської натури.

Детальніше ідея боротьби смерті та любові розроблена у працях уже згадуваного нами автора Л. Фідлера (“Любов і смерть в американському романі”, 1960). Він вважав, що критик має помістити твір в якомога більше число пояснюючих контекстів (соціологічний, психологічний, історичний, антропологічний, генетичний і т. д.). Автор намагається сконструювати загальнонаціональний міф, “національний американський міф”, одним із складових якого є, на його думку, комплекс “темної шкіри” – амбівалентне (що поєднує любов і ненависть, заздрість і презирство) відношення білого американця до кольорових меншин. Такий підхід автор бачить у творах Ф. Купера, Е. По, У. Фолкнера, Г. Бічер-Стоу.

В останні десятиліття помітного розвитку набув семантико-символічний метод інтерпретації художнього твору. Одним з перших вчених, чиї теорії дали поштовх розвитку семантико-символічної школи в літературознавстві, був Ернст Кассірер, німецький філософ, послідовник Е. Канта. Вчений пробував створити “феноменологію людської культури”, котра, бувши наукою про специфічно людську діяльність, висвітлювала ще й ширшу проблему – проблему людського існування. Суто людськими формами діяльності автор вважає символічні форми – міф, мову, науку, релігію, мистецтво. Кожна з них автономна. Але всі вони виростають із данної людині здатності до символотворчості. Символ є основою всього людського життя, тим, що робить це життя якісно відмінним від життя інших представників живого світу. Символотворчість, породивши такі автономні області людського духу, як мову, міф, мистецтво, тільки на самому початку міг якось стикатися з дійсністю. А в подальшому символи скоріше породжувалися символами, ніж орієнтувалися на предметну реальність. Таким чином, символи не тільки найактивніший засіб людської діяльності, але й її середовище. Велика увага приділялася дослідником проблемам міфу (том в “Філософії символічних форм”, “Мова і міф”, “Ессе про людину”, “Міф про державу”). Міф, вважає автор, має розглядатися як особлива форма, яка організовує складові елементи в нове духовне ціле, в систему символічних значень, що є новою духовною реальністю. В центрі уваги дослідників має бути саме ця реальність, а не проблеми її генези. Міф не є реакцією людського духу на вплив зовнішніх явищ реальності, це незалежна духовна дія, не відображення дійсності, а швидше її створення. Твори мистецтва теж є річчю унікальною, уособленою, незалежною, закінченою в собі.

Міф, вважає дослідник, знімає напругу між суб’єктом і об’єктом, внутрішнім і зовнішнім. Між цими світами (внутрішнім і зовнішнім) і виростає нове символічне явище – міф. Через нього людська свідомість спочатку підноситься над предметним світом, а згодом переходить на все більш високі форми “символотворчої” діяльності. Спочатку міфологічна свідомість виробляє концепцію “спільності життя”, котра лежить в основі тотемізму. Згодом людина виділяє себе з тотемічного світу. Цей процес поступової індивідуалізації відбитий і в історії мистецтва і літератури.

Світ міфу, пише автор, це твір драматичний, “світ дії протиборних сил. В кожному феномені природи міф знаходить колізію цих сил. Міфічне сприйняття завжди несе в собі це емоційне забарвлення. Все в ньому оточене особливою атмосферою радості чи горя, болі чи збудження, екзальтації чи дипресії”. [59]

Учення Е. Кассірера про символ як найактивнішу силу людського духу, не просто відображаючу чи позначаючу, але і перетворюючу, гуманізуючу дійсність, було використане і розвинене в дослідженнях С. Лангер, А. Річардса, М. Фосса і Ф. Уілрайта.

Велике значення для міфологічного літературознавства мали ідеї французького структуралізму, особливо концепції Клода Леві-Стросса. [60]

До нього ніхто не бачив в давньому міфі стільки інтелекту і логіки. Він шукав таємниці міфотворчості не в потягах, а в логіці, точніше в ментальних структурах. Крім того, автор не згоден пояснювати міф через зведення його до інших проявів людського існування – релігійного, психологічного, соціологічного і т. д. Його передусім цікавить міф як такий, його внутрішня структура і логіка. Образно-логічне моделювання міфу здійснюється первісною людиною несвідомо (як у Юнга), але основною рушійною силою “несвідомого” є логічна модель міфотворця. Цією логічною моделлю має керуватися сучасний дослідник міфу, вважає автор. Відзначаючи, що при всій алогічності і безглуздості багатьох давніх переказів міфи всіх народів землі дивовижно схожі, автор бачить в цьому ідею підтвердження своєї ідеї про наявність стереотипної логіки (моделі) їх створення. Метод вченого базується на концепціях Ф. Де Соссюра і структурної лінгвістики. Якщо Ф. де Соссюр говорив про необхідність вивчення мови як системи відношень, то Леві-Стросс переніс цю ідею на вивчення міфів. Вони прирівнюються автором до своєрідної мови