людства, що займає особливе місце серед інших мовних феноменів. Це характеризується тим, що міф може бути переказаний іншими словами і не втратить свого значення і ефекту. Отже, міф – це мова, що функціонує на вищому рівні, ніж поезія, смисл оповіді фактично відривається від лінгвістичної основи. Стиль, наприклад, не має ніякого значення для міфу. Значення міфу слід шукати не в окремих статичних елементах (наприклад, в архетипах, як це робить Юнг), а у взаємодії цих елементів. К. Леві-Стросс пропонує аналізувати міфи на вищому семантично-лінгвістичному рівні, а саме на рівні міфем: ”Техніка дослідження полягає в тому, що ми передаємо смисл кожного міфа з допомогою найкоротших речень і записуємо кожне запропоноване на карточку під спеціальним номером, що відповідає етапу оповіді.” [61]
В ученні К. Леві-Стросса міфологія як своєрідна семантико-лінгвістична структура відповідає тому, що Ф. де Соссюр позначав терміном ”мова”, а кожен окремий індивідуальний міф – соссюрівському розумінню ”мовлення”. Учений стверджує, що ”міф творить власний контекст”, тобто власну реальність. По суті, вважає він, міф є засобом подолання загадок і протиріч, що терзали розум первісної людини. Логіка міфотворця завжди відштовхується від усвідомлення полярності і прогресує до подолання останньої. В той же час логіка первісної людини шукає і посередницьких символів. Вчений бачить в міфі, точніше, в образно-логічній структурі міфу, подолання суперечностей між життям та смертю, котре служило передусім засобом подолання страху перед смертю, тобто носило психопрагматичний характер. [62]
Інший структураліст, Р. Барт все духовне життя розуміє як міфотворчість. Все, що впливає на психологію та ідеологію глядача, слухача, читача, може стати міфом. Р. Барт теж говорить про психопрагматичні, точніше– психотерапевтичні функції міфа, визначаючи міф як засіб, що організовує світ хоч і без глибини, зате і без протиріч. Вчений акцентує увагу на тому, як сприйнято висловлене, а не стільки на тому, що написано чи висловлено. [63]
Таким чином, однією із найхарактерніших рис зарубіжної науки про міф, є її тенденція до моносистем. Учені-міфологи (Е. Тейлор, М. Мюллер, К. Леві-Стросс та ін.) розглядали міф як похідну від якогось одного фактора – недосконалості первісної мови, анімізму, тотемізму, обожнення героїчних предків і т. д. Методологія цих вчених передавалась і міфокритикам, котрі тяжіли до монопояснення художніх творів. Постійне прагнення міфокритиків до відшукування в творах архетипів, непідвладних часові, значною мірою сприяє не тільки стиранню грані між художньою продукцією різних епох і різних культур, але і між сучасною і первісною свідомістю.
Міфокритики заговорили про універсальні психологічні і літературні моделі, що однаковою мірою запрограмовані як в структурі ритуального дійства, так і в творах великих художників. Як бачимо, західна міфокритика, що має своїх представників у Європі і в США, пройшла довгий шлях розвитку і дала надзвичайно багато творчих здобутків.
Інтерес до міфу був властивий і багатьом вітчизняним ученим. Ще в 50-60-хр.р. у Росії під впливом німецької міфологічної школи (що спиралася на естетику Ф.–В.-Й. Шеллінга та братів А. та Ф. Шлегелів, які обстоювали думку про міф як про необхідну умову мистецтва, ядро поезії, а остаточно оформилася після видання “Німецької міфології” братів В. і Я. Грімм), сформувалась міфологічна школа у вивченні народної творчості. Представниками її були О. Афанасьєв [64], О. Міллер та Ф. Буслаєв. На початку ХХ ст. російський учений-компаративіст О. Веселовський розробив теорію первісного синткретизму різних видів мистецтва і родів поезії, вважаючи первісний обряд основою цього синкретизму. [65]
На Україні впливу міфологічної школи зазнали представники Харківської школи романтиків, стимульовані до пошуків національних першоджерел поезії (І. Срезневський, М. Костомаров, А. Метлинський). М. Костомаров, крім, так би мовити, прикладного застосування нової теорії, став ще і автором створеної вже в Київському університеті праці “Слов’янська міфологія” [66]. Загальних принципів міфологічної школи дотримувався автор психолінгвістичної концепції теорії літератури О. Потебня, котрий наголошував на тому, що міфологічна, поетична і наукова функції потенційно присутні у процесі читання, інтерпретації та набування естетичного досвіду [67]. Пізніше засад міфологічної школи дотримувалися, крім О. Потебні, М. Костомаров (“Славянская мифология”,1847) [68], І. Нечуй-Левицький (“Світогляд українського народу. Ескіз української міфології”,1876 ) [69], Я. Головацький (“Очерк старославянского баснословия или мифология”, 1860) [70], Г. Булашев (“Український народ у своїх легендах, релігійних поглядах та віруваннях”). [71] До речі, у передмові до цього видання сам автор говорить, що користувався працями російських вчених А. Веселовського, Н. Тихомирова та німецького міфолога М. Мюллера.
Вчені-міфологи своє завдання бачили в тому, щоб поновити релігійні, міфологічні легенди у фольклорних пам’ятках.
З ХХ ст. інтерес до міфа стає характерний не тільки для дослідників фольклору і давніх літератур, але й для літературознавців, чия увага зосереджена на проблемах сучасної літературної творчості. Так, російська дослідниця О. М. Фрейденберг описала процес трансформації міфа в різноманітні поетичні сюжети і жанри античної літератури [72]. Важливе теоретичне значення має робота М. М. Бахтіна про Ф. Рабле, котра показала, що ключем для розуміння багатьох творів літератури пізнього середньовіччя і Відродження є народна карнавальна культура, народна “сміхова” творчість, пов’язана генетично з древніми аграрними ритуалами і святами [73]. В цьому плані безсумнівний інтерес становить і дослідження Д. Лихачова про сміхову культуру в давньоруській літературі. [74] Роль міфа в розвитку мистецтва (переважно на античному матеріалі) проаналізував А. Лосєв, особливу увагу приділивши античному символізмові і міфології [75].
Цілий ряд робіт, в яких були висвітлені різноманітні аспекти проблеми міфологізму в художній літературі, з’явилися в
