ЧИТАННЯ ВІРШІВ

Читання віршів базується па тій же основі, що й читання прози. Це відповідність інтонації авторському задумові правдивість відтворення живим словом змісту твору через художні образи, особливо через почуття й переживання самого автора. Проте в самому процесі читання прози і віршів існує істотна різниця. Вона проявляється в різній системі організації художньої мови. Мова вірша ритмічно організована. Вірш записується рядками не на цілу ширину сторінки, як у прозі, а стовпчиком, поділяючись часто на строфи. За формою вірш може бути з однієї або кількох строф, а навіть і з одного або кількох рядків. Мова вірша більш емоційна й експресивна, ніж мова прози. Вона «розвинулась як форма особливо наснаженої художньої мови»1 Тому характеризується своєрідністю Інтонації і особливим темпом, пов'язаним з більшою кількістю пауз, ніж це буває у прозі, а також «настановою на музичне звучання»3 Зрозуміло, що в таких особливостях вірша читець повинен добре орієнтуватися, оскільки вони вказують І на специ-фіку його читання. Зупинимось на них докладніше.

Першорядне завдання читця віршів полягає в тому щоб збагнути всю важливість його ритму, уміти вільно ким володіти як художнім засобом. Ритм, за висловом Б. А. Буяльського, це «пульс вірша», осмисленість якого «дає необхідні для читання впевненість, невимушеність .

Віршові рядки силабічного вірша не поділяються на стопи або такти. Проте їм властива наявність цезури, яка поділяє віршовий рядок на два піввірші. Кожний такий піввірш має свою синтаксичну завершеність.

У російській І українській поезії силабічна система віршування була панівною в XVI, XVII і в першій половині XVIII ст. З другої половини XVIII ст. вона переходить у силабо-тонічну систему віршування

У читанках для 1—3 класів силабічних віршів не вмі-щено. Проте в позакласному читанні вони можуть мати місце.

Силабо-тонічний (від гр. syllabe – склад і tonos — наголос) — це такий вірш, в якому рядки мають зазначену кількість складів і певне розміщення наголосів.

Тонічний (від гр. tonos — наголос) — це такий вірш, у якому кількість наголосів у рядках переважно однакова, але рядки не поділяються на стопи, не мають визначеної кількості складів. Система такого вірша не включає правильного чергування наголошених і ненаголошених складів. «Але в той же час тонічний вірш не відмовляєть-ся від використання можливостей попередніх систем (силабічної і слабо-тонічної.— Г. 0.), внаслідок чого грунтовно збільшується кількість можливих ритмічних варіацій»1.

Найбільш розповсюджена в нашій поезії слабо-топічна система віршування. Одиницею ритму в ній виступає стопа, тобто група складів, з яких один наголошується, а інші — ні. Стопи бувають двоскладові і трискладові Кількість стоп у рядку вірша визначають його розмір або, метр. Розрізняють п'ять основних стоп силабо-тонічного вірша: хорей, ямб, дактиль, амфібрахій, анапест. .

Крім цих п’яти основних стоп, у силабо-тонічному вірші виділяють ще допоміжні стопи; пірихій і спондей, П і р и х і й —стопа, що складається з двох ненаголошених: складів. Спондей — стопа, що складається з двох наголошених складів. Самі по собі вони не можуть створити вірша, а тільки включаються в окремі рядки вірша як замінники ямба чи хорея.

Отже, правильне відчуття ритму читцем у процесі чи-тання є засобом підсиленої виразності мови вірша, її емо-ційної напруженості, дає естетичну насолоду слухачам. І навпаки, порушивши ритм у процесі читання, читець по-збавиться такого засобу впливу.

З-ритмом тісно пов'язана віршова пауза, яка обов'яз-ково .робиться в кінці кожного віршового-рядка. Проте її не можна зводити до механічного поділу віршових рядків. Вона повинна служити І розкриттю змісту твору, переда-чі різних відтінків почуття2. ...

При читанні п'яти-шестистопних віршів необхідно та-кож витримувати ц е з у р у (дат. caesura від caedo— від-рубую), тобто поділ рядків такого вірша за допомогою вір-шової паузи на два піввірші.

На обрії хмаринка,

та серце винозоре,

а бачу над землею.

Знов усміх космонавта,

і дощик накрапає,

і видно далину...

я бачу у безкраї

мов зірочку ясну. (2,-186)

Цезура надає віршеві відповідної стрункості й розміреності. Порушення її послаблює естетичний вплив вірша та слухачів. Поза увагою читця не повинна проходити й рима. Як звукові повтори, вона поєднує ритмічні, інтонаційні й музичні елементи вірша.

і Завдяки закінченню і римі, вірш може звучати урочисто й енергійно («Помагай», 1,14), легко і плавно(«Сніжини», 1, 26). Під час читання вірша особливу увагу приділяємо тій римі, яка припадає на слова з важливим смисловим навантаженням. .

і Важливо не пропускати також засобу евфоніки (від гр. eu — добре і рhonе — голос, звук), тобто краси звучання окремих мовних, елементів — звукових повторів: асонансу повторення однакових голосних) і алітерації (повторення однакових приголосних), наприклад:

Цвіте червона Україна.

Де хвиля в берег б'є дзвінка,

там, де Дніпро гримить і лине,

уже зоставила турбіни "-;:

міцна робочого рука. (3, 30)

Багаторазове повторення в строфі звука “Р” конкретизує дію електростанції, надає загальній картині величності, піднесеності, динамічності, отже, й експресивності. Тому слова з таким повторним звуком повинні прозвучати, величаво, піднесено, гордо, але без обігравання звукової сторони мови. . Читець повинен брати до уваги і строфу. За нею також тісно пов'язане і звучання вірша.

Строфа (гр. strophе — поворот, зміни) об'єднує гру-пу віршових рядків, зв'язаних між собою певною систе-мою рим та інтонацією, «Строфи мають і ритмічний, і музичний характер. В них виявляється ритмічний рух вірша. Разом з тим своєю повторністю вони посилюють і від чуті я Мелодії з звучанні вірша. В строфі набуває завершення