Таким чином, вона створює логічно-емоційну заверше-ність тих віршових рядків, що входять до її складу. Тому при читанні треба дотримуватись такої завершеності строф, Після кожної з «їх доцільно робити тривалі паузи. Це сприятиме чіткому сприйманню слухачами їх змісту, а через них і змісту віршованого твору.

БАЙКА

«Байка — невеличкий, здебільшого віршований повчально-гумористичний чи сатиричний твір з алегоричним змістом, у якому людське життя відтворюється або в обра-зах тварин, рослин і речей, або звернене до простих і умов-них стосунків»1.

Байка близька до казки (про тварин). З неї вона й бере свій початок. Тому дійові особи в ній часто нічим не від-різняються від казкових: наділені тими ж сталими рисами характеру, часто поділяються на позитивних і негативних. На відміну від казки та інших жанрів, байка складаєть-ся з двох частин: розповіді й повчання (моралі), яка по-дається в афористичній формі й містить головну думку тво-ру. Виступати мораль може на початку твору («Лебідь, Щука і Рак» (3,142) або в кінці («Чиж та Голуб» (2,80). Зустрічаємо байки, в яких авторська мораль відсутня («Му-ха й Бджола» Л. Глібова). В таких випадках вона випли-ває безпосередньо з розповіді.

Слід відзначити Й те, що серед інших жанрів байка най-більше дає можливість читцеві розкрити ідейний зміст. Тому вимагає особливої роботи над текстом, незалежно від того, чи вона з мораллю чи без моралі. І в першому, і в другому випадках читець повинен яскраво бачити своє творче завдання, прагнути якомога ближче донести до слу-хачів ідейну спрямованість, зробити па них відповідний естетичний вплив.

«Те, що ідея байки часто виявляється сформульованою самим автором,— пишуть Т. Завадська та М. Шевельов,— аж ніяк не звільняє виконавця від необхідності підкорити своє виконання розповідної частини розкриттю і донесен-ню тієї ідеї. Мораль байки підведе підсумок, а розповідна частина повинна цей підсумок підготувати, зробити його максимально переконливим, наочним».

Щоб полегшити попередню роботу над текстом байки, варто взяти до уваги пораду Г. В. Артоболевського — роз-членувати її за композиційного побудовою: експозиція, зав'язка дії, розвиток дії, розв'язка. «Від того,— пише Г. Артсболевський,— наскільки чітко уявляє собі читець план байки І її поділ на частини, залежить композиційна чіткість виконання. Частини твору, що виконуються — це як би сходини, і перехід з однієї на другу супроводжується змінами тону, відтінюється паузами, переломом темпу; ритму мови і т. ін. засобами, вибір і застосування яких випливає з конкретного змісту твору»1.

Щоб не порушити під час читання байки специфіки її як жанру, слід, по-перше, не забувати, що байка — це так званий вільний вірш, тобто з різною кількістю стоп віршованих рядках і астрофічною будовою, І вимагає [дотримування в кінці кожного віршованого рядка відповідних пауз; по-друге, основний тон виконання повинен бути природний, переконливий і не сумний, оскільки зобра-ження в байці подається у формі розповіді з наявністю розгорнутого діалога. Крім нього, байці властиві ще елементи комізму. Отже, читець повинен виступати перед слу-хачами як співбесідник, який емоційно розповідає їм про «цікавий повчальний випадок, з якого вони повинні взяти той чи інший урок практичної моралі»3. По-третє, обов'язково враховувати мову автора і мову алегоричних образів. І Правильність читання авторської мови залежить від того, І наскільки читець визначить ставлення автора до зображуваних ним подій, їх оцінку, його думки, почуття, наміри у зв'язку з цими подіями. Так, наприклад, розповідаючи про Чижика, з яким трапилось нещастя («Чиж та Голуб», 2,80), автор ставиться зі співчуттям до нього: називає його сердегою (“Сердега в клітці рветься, б'ється...») .

У казці «Лебідь, Щука і Рак» (5, 142) –навпаки: непогодженість між собою дії персонажів і, як результат, даремні їх старання, викликають усмішку:

От троє разом запряглись,

смикнули—катма ходу...

Щоб за морока! Що робить?

А й невелика, бачся, штука,—

так Лебідь рветься підлетіть,

Рак упирається, а Щука тягне в воду.

Хто винен з них, хто ні — судить не нам,

та тільки хура й досі там.

Такі почуття, настрої автора повинні-знайти своє вираження у відповідних інтонаціях та її відтінках.

Мова персонажів читається з обов'язковим урахуванням їх індивідуальних особливостей, зовнішності, характеру, дії, поведінки, вчинків, оскільки під тваринами, рослинами чи речами ми розуміємо людей з різними характерними рисами, «не тільки психологічними, а й соціальними,; професіональними, віковими тощо»1. Отже, головним у читанні мови персонажів (зокрема тварин), є передача характерних рис людей, а не тварин. «Характер передачі мови алегоричних персонажів,— пише Є. Язовицький,—зале-жить не від тих чи Інших звірячих масок, а від конкретних людей, що за ними ховаються, від тієї соціально-побутової обстановки, в якій вони діють, і від цілого ряду інших об-ставин: цільової настанови, завдань виховання, а найго-ловніше — від Ідеї твору»3. Тому всяке силкування пере-втілюватись в образ персонажа, грати його перед слуха-чами, може привести до руйнування основного спрямуван-ня твору.

Показувати персонажів (проте не грати їх) можна тільки з тих випадках, коли в їх поведінці проявляються повадки, звички безпосередньо їм властиві. Це може послужити засобом емоційного впливу на слухачів.

Відповідні вимоги ставляться й до читання моралі бай-ки. Оскільки вона завжди виступає як узагальнення роз-повіді, як висновок з певною нотою повчання, напучуван-ня, то тривалість читання її диктується тільки правиль-ністю визначення завдань наскрізної дії. Читець чітко ро-зуміє своє творче завдання І відповідно з ним діє словами: висміює, таврує брехуна, боягуза, егоїста, підлабузника, ледаря тощо протягом усього твору, а потім робить з цього певні висновки.

Тому читати мораль потрібно не нав'язливо,