Тривалий час Г. Квітка не міг знайти близького до душі життє-вого заняття. Він переходив з військової служби на цивільну і знову записувався в полк. Служив комісаром у народному ополченні (1806— 1807), секретарем дворянства, директором Харківського професійного те-атру (1812), повітовим предводителем дворянства (1817—1828), совіс-ним суддею, головою Харківської палати карного суду.

Г. Квітка виявляв надзвичайну ініціативність і активність у громадсько-культурному житті Харкова. З успіхом він грав в основ'янському аматорському театрі, який славився на всю округу, роз’їжджаючи виставами по ярмарках; з часу заснування Харківського про-фесійного театру Квітка перебував у творчій співдружності з його талановитим колективом, до якого в різний час належали М. С. Щепкін, К. Т. Соленик, Л. І. Млотковська, чиє сценічне життя пов'язане З драматургією Квітки. Відомо, що Григорій Федорович писав і му-зичні твори, грав на флейті та фортепіано на вечорах, які з 10-х років влаштовувала інтелігенція університетського міста. Г. Квітка став іні-ціатором заснування в Харкові Товариства благодіяння та Інституту благородних дівиць, одним з організаторів і видавців першого на Україні науково-літературного журналу «Украинский вестник». Пись-менникові належить ініціатива видання харківських альманахів «Утренняя звезда», «Молодик», першої збірки українських прислів'їв та приказок.

У своїй службовій та громадсько-просвітительській діяльності Квітка з гуманістичних позицій виступав проти зловживань і жорсто-кості представників панівного класу, захищав гноблених та кривдже-них, зокрема селян-кріпаків, «стягував» з багатших земляків пожерт-вування на культурно-освітні потреби,— і це викликало нападки на нього з боку реакційних губернських кіл. За свої сатирично-викривальні твори письменник зазнавав переслідування реакційної преси, а також певної частини харківського дворянства, яке пізнавало себе в сатиричних образах його комедій та повістей. «Вышла «Козир-дівкя»,— писав Квітка-Основ'яненко в одному з листів,— й судья сердится на меня, что он никогда бубликов не прпнпмает от просителей; за «Дворянские вибори» й теперь каждьій исправник сьесть меня готов». Губернська знать вдавалася до різних інсинуацій проти пись-менника, писала на нього доноси. «Усилили слухи,—повідомляє він,— что государь не благоволит ко мне, а Бенкендорф употребит все, чтоб меня не допустить служить нигде».

З кінця 20-х, а особливо в 30-х роках XIX ст. активізуються творчі зв'язки Квітки-Основ'яненка з багатьма українськими літера-торами — П. Гулаком-Артемовським, гуртком харківських романтиків, Є. Гребінкою, Т. Шевченком, представниками російської культури й літератури — С. Аксаковим, М. Погодіним, В. Далем, В. Жуковським, П. Плетньовим, А. Краєвським, Ф. Коні. Ці взаємини, підтримка дру-зів по перу підносили творчий тонус письменника, сприяли його ви-ходу на широкі простори вітчизняної літератури.

«Дім Григорія Федоровича,— згадує український етнограф К- М. Сементовський,— був завжди тихим притулком науки і мистецтва; тут не було місця для світського базікання, зате розмова найчастіше по-верталася до предметів і новин учено-літературних...» 1. У нього часто бували харківські та приїжджі літератори, актори, художники.

При всій своїй делікатності, м'якосердості, душевній доброті і вразливості Квітка-Основ'яненко до кінця життя виявляв мужність, стійкість, а часом і різкість у змаганні з мракобіссям, хоча й був до-ведений цькуванням реакційної критики та місцевих вельмож в остан-ні роки до важкого психічного стану.

Помер письменник 20 (8) серпня 1843 р. в Харкові, де й похо-ваний.

Світогляд Квітки-Основ'яненка відзначався суперечливістю. Пере-важали в ньому дворянський лібералізм, просвітительський гуманізм, в останнє десятиріччя посилювалися елементи демократизму, що ви-являлося в поглядах на народні маси як на активну суспільну силу (повість «1812 год в провинции»), в демократизації його естетичного ідеалу, в історичному оптимізмі щодо перспектив прогресивного на-пряму української літератури, в гарячій підтримці спрямування «Отечественньїх записок». Поряд з цим у його світоглядних позиціях мали місце монархічно-консервативні елементи. Щоправда, сервілістичні сен-, деннії Квітки-Основ'яненка частково зумовлювалися тактичними мір-куваннями, а саме прагненням знайти в царя захист від нападок ре-акційних журналістів і губернських можновладців, зростання агресив-ності яких було одним з виявів загального наступу реакції. Надії Квітки на імператорське заступництво виявилися марними, і це ще більше поглибило його душевну драму під кінець життя.

Перейнявшись поглядами Г. Сковороди та російських просвіти-телів XVIII ст., ідеями безкорисливого служіння суспільству, вітчизні, проголошуваними в 10-х — першій половині 20-х років передовими колами Росії й України, зокрема й майбутніми декабристами, Квітка намагається впроваджувати в суспільну думку і в свою творчість дух громадянськості. У своїй діяльності він втручається буквально в усі ділянки суспільного життя провінції. Через його творчість про-ходить просвітительська думка, що основною причиною властивої па-нівним верствам громадянської апатії та інфантильності, відсутності ідеалів служіння на благо суспільства є неуцтво.

У пройнятій просвітительським дидактизмом і раціоналізмом драматизованій повісті Квітки «Предания о Гаркуше» (1841) так визна-чається програма головного героя, народного месника Гаркуші: «Ис-править людей й истребить злоупотребления», «у сильного отнять возможность угнетать слабого». Тут відбилися основні принципи про-грами самого Квітки, хоча він намагався її здійснювати зовсім іншим способом. Гаркушин метод месницької форми встановлення суспільної справедливості й порядку письменник засуджував.

Дійовими засобами вдосконалення суспільства, викорінення зловжи-вань, суспільних несправедливостей, насамперед щодо трудового се-лянства, Квітка вважав літературу й театральне мистецтво, його про-світительські й реформістські прагнення вдосконалити суспільно-ад-міністративні