порушуючи кріпацьке питання, драматург, з одного боку, на-магається провести думку, ніби кріпацький стан не страшний для тих, у кого пани — добрі люди. Однак тут же, відбиваючи народний погляд і досвід, він показує, яка репутація кріпаччини й панів-кріпосників склалася в народі: Улянина мати Одарка, жінка з життєвим досвідом, про Олексієвих «добрих» панів говорить дочці: «Хоч вони і добрі, та пани! Як-таки се можна, щоб тобі з волі та у неволю», її жа-хає навіть думка, що дочку «поженуть на панщину». І вона намагає-ться видати Уляну хоч і за дурнуватого, але за багатого й «вільного» Стецька. За існуючою в комічних операх традицією «Сватання на Гончарівці» має щасливе закінчення, однак Квітка створює по суті драматичну ситуацію: вільна дівчина заради щирого й вірного кохання до кріпака добровільно йде на кріпацьку каторгу.
Приваблює комедія іскристим гумором, яскравими побутовими сце-нами, поетизацією взаємин закоханих, поезією обрядовості.
Як і «Сватання на Гончарівці», й сьогодні успіхом у глядача ко-ристується найвизначніший драматичний твір Квітки-Основ'яненка — соціально-побутова комедія «Шельменко-денщик» (1838; написана ро-сійською мовою, центральний персонаж Шельменко говорить по-укра-їнськи). Ця комедія в останні десятиріччя двічі екранізована — такої уваги кіно домоглася не дуже велика кількість творів із світової лі-тературної класики.
Квітка-Основ'яненко, майстерно користуючись творчими принци-пами комедії інтриги і характерів, показує, як спритний, кмітливий і винахідливий, хоча й простакуватий з вигляду денщик перехитряє обмежених і бундючних панів та ще й глузує з них. У фабульному мотиві про перемогу героя з простолюду над панством виявляється Демократична ідея. Образ Шельменка створювався з орієнтацією на Українські народні анекдоти й перекази про селянина чи слугу, які
своєю кмітливістю, а то й лукавством перемагають тупих панів. По-значилися на ньому й риси лукавого слуги з комедій Мольера («Ви-тівки Скапена» та ін.) і Гольдоні («Слуга двох панів»). Дотепно висміюються й викриваються в комедії обмеженість, самовдоволене не-вігластво, паразитизм, гнобительські звички, пошлість існування пан-ства (Шпак, його дружина, Лопуцьковський).
В обох цих комедіях Квітка-Основ'яненко виявляє майстерне во-лодіння комізмом слова, образу, ситуації, уміло користується народ-ними засобами висміювання, спрямовуючи їх на дискредитацію пер-сонажів з маєтних кіл, знижену чи викривальну їх характеристику.
Як учасник російського літературного пронесу кінця 30-х — почат-ку 40-х років Квітка-Основ'яненко, на думку Бєлінського, належав до «блискучих і сильних талантів» (IV, 26). Своїми романами, кра-щими повістями, оповіданнями, нарисами він прилучався до «нату-ральної школи». Серед його численних прозових творів російською мо-вою слід виділити романи «Пан Халявский» та «Жизнь й похождения Петра Степанова енна Столбикова», повісті «Ганнуся», «Панна сот-никовна», «1812 год в провинний», оповідання «Званий вечер» із заду-маного циклу «Губернские сценьї», історично-художній нарис «Голова-тий», близьку за жанром до фізіологічного нарису повість «Ярмарка», фізіологічний нарис «Знахарь».
Роман «Пан Халявскнй» (1840) становить собою історію типової для XVIII ст. поміщицької ролики Халявських, описану від імені го-ловного героя — обмеженого поміщика Трушка Халявського, трохи схожого на фонвізінського Митрофанушку. (Сатиричною маскою героя-оповідача, освоєною ще в «Письмах Фалалея Повинухина», Квітка-Основ'яненко користується також у романі «Жизнь й похождения Столбикова»). Спостережливий письменник-реаліст правдиво відтворив життя отупілого від надмірної їжі та бездіяльності панства, ледачого, неосвіченого, позбавленого духовних інтересів, жорстокого щодо крі-паків. З логічною переконливістю показано, як умови кріпосницької дійсності формують типового поміщика з його експлуататорськими звичками, паразитизмом і невіглаством. Застосуванням специфічного прийому іронії — висміювальпо-внкривальної похвали, заперечного ствердження (цим прийомом Квітка користувався ще в ранніх «Пись-мах Фалалея Повинухина») «Пан Халявский» стає в один ряд з «По-вістю про те, як посварилися Іван Іванович з Іваном Никифоровпчем» (1834) Гоголя та «Посмертними записками Піквіккського клубу» (1837, рос. переклад 1838) Діккенса.
«Пан Халявский», ця Квітчнна, за словами Бєлінського, «пречудова сатира, написана рукою відмінного майстра» (IV, 446), концептуально був спрямований проти консервативного слов'янофільства з його ідеалізацією «старих добрих часів», а також проти теорії єдності кла-сових інтересів українського суспільства. За викривально-реалістичне, яскраве зображення потворного поміщицького побуту роман дістав високу оцінку Бєлінського, який, зокрема, писав у розгорнутій рецензії: «Наче на долоні бачите ви шановну старовину, сповнену неуцтва, лінощів, ненажерливості й забобонів... Барви Основ'яненка живі, кар-тини надзвичайно смішні... Про оригінальність нічого й говорити: та-лант Основ'яненка відомий всім і кожному» (IV, 339, 400).
Роман «Жизнь й похождения Столбикова» (1841; перший варі-ант—1833) характеризується самим Квіткою-Основ'яненком як «сатира на все злоупотребления, делаемые людьми во всех званнях». Навіть після пом'якшення найгостріших моментів у зв'язку з цензурним пе-реслідуванням роман має різко викривальну спрямованість проти по-міщицько-чиновницького середовища, потворність і виродження якого змальовується з непересічним знанням безмежного моря фактів су-спільно-адміністративних зловживань, беззаконня, хабарництва, обди-рання кріпаків.
Творчість Г. Ф. Квітки-Основ'яненка відбиває багато визначальних рис історичної своєрідності його епохи, життя всіх прошарків того-часного українського суспільства на рівні губернії. В українських тво-рах, адресованих передусім простонародному читачеві, суперечності й конфлікти доби зображені більш приглушеними тонами — різкіше ого-лювалися суспільні недуги в російській драматургії й прозі письмен-ника. При всій поміркованості Квітки-Основ'яненка з його творчості постають реальні обриси чиновницько-бюрократнчного, кріпосницького устрою в характерних виявах. На багатьох сторінках його творів пан-щина, кріпаччина характеризується як найважче становище людини; щоправда, робиться це найчастіше ніби мимохідь. З окремих різких штрихів вимальовується картина нелюдського становища кріпаків. У поміщика Кожедралова («Дворянские вьіборьі») «все люди (кріпа-ки.— О. Г.) нищие», у Лук'яна Жиломотова («Жизнь й похождения Столбикова») «все крестьяне разореньї й все одинаково бедньї». Макар Жиломотов дворових кріпаків «всех посадил на барщину... й еже-дневно погоііяег нх на работу, как скотов». Кріпаків у панських