РЕФЕРАТ

на тему:

Дмитро Чуб

(Дмитро Нитченко)

Народився Дмитро Чуб у заможній селянській родині на Полтавщині далекого 1905 року. Про своє дитинство, як, зрештою, і про все подальше — доавстралійське — життя, він докладно розповів у дуже цікавій книжці спогадів «Від Зінькова до Мельбурна», що побачила світ в австралійському українському видавництві «Байда». Там же, до речі, опубліковано більшість його книжок.

Навчався майбутній письменник в індустріально-технічній школі в Зінькові, потім був Краснодарський робітфак, де його оголосили класовим ворогом, і з цим тавром його було виключено (така доля в ті часи характерна для десятків тисяч людей).

Він переїхав до Харкова, вступив на мовно-літературний факультет місцевого педінституту. Там прилучився до літературного життя столиці України, знайомиться з відомими письменниками, починає працювати в Державному видавництві. Сторінки спогадів про той період життя рясніють іменами Івана Багряного, Миколи Хвильового, Бориса Антоненка-Давидовича, Остапа Вишні, Майка Йогансена, Григорія Епіка, Олекси Слісаренка, Володимира Сосюри, Юрія Яновського — всіх їх Дмитро Нитченко бачив зблизька й запам'ятав характерні деталі, які допомагають читачеві побачити цих людей справді живими.

З початком другої світової війни Дмитра Нитченка мобілізують в армію, він потрапляє в полон. Війна закінчується. Письменник разом із сім'єю живе в таборі переселенців у Німеччині, де зібралося чимало українських інтелігентів, які не мають жодного наміру повертатися додому, де лютують репресії.

Тут навіть налагоджується культурно-літературне життя. В місті Ульмі діє українська гімназія, в якій викладає і Дмитро Нитченко, відбуваються літературно-мистецькі вечори.

1949 року письменник разом із сім'єю від'їздить до Австралії. В одному із своїх віршів він так передав тодішній стан душі:

Незнаний світ за обрієм клекоче,

Хлюпоче день об кораблів борти,

А серце б'ється птахом серед ночі:

У край який життя своє нести?

І от у світ біжать в'юнкі дороги,

Геть перетнувши прірви і поля,

Та ще не раз нас дожене тривога:

Чи вернемо додому звідтіля?

Чи рідний сад почує моє слово

(Там не одна пролинула весна),

Чи яблуко зірву я з яблунь знову,

Що вітами схилились до вікна?

Чи вийду ще з косою я на луки,

Чи рідне сонце в щоку припече?

І серце стогне, плаче від розпуки,

Хоч по виду сльоза й не потече.

Нелегко було на перших порах на п'ятому континенті. Треба було щодня думати про хліб насущний, оскільки сім'я, ясна річ, не мала ніяких заощаджень, — Дмитро Нитченко працював тоді у каменоломнях. А у вільний час вивчав англійську мову. І, звичайно ж, не переставав писати. Успадкована ще від діда-прадіда селянська наполегливість та працелюбність допомогли йому вижити в тому світі, вигодувати й вивчити дітей.

Незабаром Кенгуралія (так жартома називають тамтешні українці Австралію) стала йому вже не чужиною, а майже рідним краєм.

Він тривалий час учителював в українських школах, очолював Українську центральну шкільну раду в Австралії, організував літературно-мистецький клуб імені Василя Симоненка й керував його діяльністю. Нитченко — також член об'єднання українських письменників «Слово» (очолює його австралійську філію), дійсний член Наукового товариства імені Шевченка. Одне слово, громадських обов'язків у нього вистачило б на десятьох. Але така він людина, що просто не може без цього обходитися. Та й у свої, скажемо прямо, вже далеко не молоді літа почувається людиною при здоров'ї і по-молодечи гострому розумі. Про це чи не найкраще свідчить така деталь. Я зустрівся з ним у київському готелі «Дніпро» під час його приїзду до столиці України. Після кількагодинної розповіді про свою життєву одіссею й українську літературу Австралії він почав демонструвати мені комплекс складних фізичних вправ, які він виконує щоденно, підтримуючи «форму». Такі навантаження посильні не кожному з молодиків.

З-під його невтомного пера вийшло чимало книг. А пише він і вірші, й оповідання для дітей, і мемуари, і літературознавчі праці, і підручники, і статті та рецензії — здається, просто немає тих жанрів, у яких би він не працював. З-поміж найпомітніших його книжок треба назвати «Це трапилось в Австралії», «На гадючому острові», «Вовченя», «Стежками пригод», «З новогвінейських вражень», кілька підручників і збірок статей. Є серед них особливо популярна серед юних українських читачів Австралії, Канади, Німеччини й США (вона витримала вже кілька видань). Це — «Живий Шевченко». Вперше свою біографію поета Дмитро Чуб опублікував ще 1947 року. Вона була прихильно прийнята українською емігрантською пресою. Потім з'явилася в англійському перекладі Юрія Ткача (до речі, внука письменника), а також в оригіналі, збагачена новими розділами й матеріалами. Він добре знає праці вітчизняних і зарубіжних шевченкознавців, спогади сучасників Кобзаря і пов'язані з його особою документи. Чи ж треба казати про те, що за цим стоїть багатолітня напружена робота над темою.

Споглядаючи українську літературну спадщину, визнаємо її значний поступ в життєписній царині. Окрім відомих творів, що десятиліттями перебували в науково-культурному вжитку, з’явилася можливість дослідити й доробок діаспори та репресованих за різних часів авторів.
Якщо брати до уваги шевченкіану української діаспори, то вона створювалася у численних країнах світу впродовж багатьох років. Характерно, що значна частина її мала вихід на дитячого читача. Назвемо лише кілька творів. Скажімо, це “Перші кривди: Оповідання з дитячих літ Кобзаря” (1925) А.Лотоцького, “Шевченкова верба” (1923) Б.Лепкого, “Селянський король” (1949) Ю.Липи, “Шлях велетня. Ілюстрована біографічна розповідь про Тараса Шевченка” (1955) Н.Лівицької-Холодної тощо.
Знаменно, що своїми творами автори з діаспори прагнули формувати у дітей національну свідомість. Так, видавець М.Борецький у передмові до естетичної оповіді “Шлях велетня…” писав, що зображене