Самобутність світу художніх образів Т.Мельничука визначається певною мірою і властивим гуцульській міфології анімізмом усього сущого в природі. Чи не тут джерело улюбленого митцем художнього прийому - одухотворення природи, персоніфікація її явищ. Усе життя гуцула - від колиски до домовини - міцно переплетене із життям довкілля. Тим-то й у поезіях Тараса природа ніколи не лишається байдужою до людського смутку чи радості, горя чи щастя. Ліризм його закорінений у гармонії внутрішнього світу героїв і довкілля. Як от у поезії “а ще трави мої не скошені...” духовний стан, самопочуття, життєствердні настрої персонажа передаються природними явищами, ознаками:

А ще трави мої не скошені
І дороги в клубок не змотані,
І земля, як весільне запрошення -
З пшеницевою позолотою.
Над моїми скрипками манливими
Ще смичкові покручувать вуса.
Під моїми хмільними калинами
Ще дівчатам губити буси.

Щодо одухотворення природи, неживих предметів, варто зауважити, що цей прийом автор використовує і задля побудови нового омріяного світу:

. . .
а на столі хліб
у мережаній сорочці
і під стріхою
ластівка будує собі
маленьку Україну.

У цьому світі діють людські закони, однак тут вони сприймаються відсторонено, тому дивують, бентежать, стають незрозумілими, а деякі - взагалі не піддаються логічному осмисленню, як-от у наступній поезії:

сокира птахою
поклонилася

сокира
на маленьке деревце
помолилася
поможи боже.

Уже дещо було сказано про образ птахи у поезіях Т.Мельничука, тут ми можемо помітити нову значеннєву лінію - невпинність, швидкість. Сокира і птаха - два, здається, несумісні поняття, чому ж автор ставить їх у один рядок як порівняння? Чому сокира (знаряддя страти, вбивства) набуває людських рис, душу, бо ж отримує вміння молитися, просити чогось (здобувати енергетику) від створеного божества? І для чого - для страти, вбивства. Чи можна було виразніше розкрити суть людського життя, жорстоких взаємин, коли на трупах будуються держави-загарбники?

У творах громадянської (політичної) лірики йдеться про події суспільно-політичного життя (згубні наслідки війни, цивілізації, жахіття, винищування людей за власну думку, волелюбне слово, за бажання мати незалежність для свого народу), оспівуються постаті видатних історичних осіб (часто зустрічається міфологічний образ Ікара, казковий Мольфар, який будить національну гідність).

Як-от у вірші:

Падай, Ікаре...
Не мучся даремно.
На падіння право
Заслужив ти летом.
І вже назустріч тобі
Летять дерева
І птиці, і люди!..
Ікар не чує.
Ікар витирає сльозу,
Щоб не впала разом із ним
На планету. .

Автор співпереживає із духовними пориваннями героя, співчуває йому, вбачаючи його намагання марними. Читач може помітити спорідненість ідейних мотивів лету до сонця (символ правди) із творіннями митця, призначеними відобразити складні суперечності життя, затаврувати їх або ж возвеличити. І як Ікар, поет вимушений вистраждати болі народу, “витерти сльозу” з вірою в те, що його подвиг, лет душі, спонукає подивитися на небо (символ волі) зневірені очі нації, її провідників.

У філософській поезії Т.Мельничука порушуються проблеми буття людини і суспільства. Скороминучість і марність усього сущого на землі, і водночас неповторність кожного “дня грядущого” який дасть життя новим “проліскам, симфоніям, містам / й Прометеям...” - ідейна тематика наступного вірша - філософії буття:

Хай живуть сніжинки, що летять у завтра,
Хуртвоно, дужче хуртовинь.
Кожного колись чекає захід
Під пучком кощавої трави.
Він і ти, і я - усім одне спасибі
І платня усім одна і та ж.
Грай же, поки не погасла в скибах
Твого сонця скрипка золота.

Грай красиво, на високій ноті
Ув ім’я своє й ім’я других,
Де у зірки клен купує злото
Й височать собори, танки і стоги.

Рука поета-мислителя вбачається у останньому рядку вірша: “й височать собори, танки і стоги”. Людські творіння різного плану і сенсу тут поставлено в один рядок. Ми будуємо собори - символи святості, духовності, ведемо війни - нищення, заперечення життя, існування та стоги, які є життєствердженням. Поєднання несумісних понять, як уже було зазначено - одна із характерних рис світобачення поета, що розкривається у більшості його філософських віршів:

Слова сьогодні - мертві.
Не конче слів.
Долю читайте
По реактивних хрестиках в небі.
Хто хоче жити - нехай живе
А хто не хоче - устигне вмерти.
Та це не нове.

Простежується та ж тематика, що й у попередній поезії, однак тут маємо більшу художню довершеність, лаконізм фраз, що створює насиченість ідейного змісту.

У пейзажній ліриці Т.Мельничука чи не найбільш помітний весь розлогий світогляд його поетичної гуцульської душі, любов до кожної травинки, пташки, до України. Яке чудове бачення зими маємо у вірші “В грудні гори - верблюди білі”, де автор стан природи вміло поєднує з ліричним настроєм героя (однак не можемо сказати, що вони є суголосними, цю думку заперечували б останні два рядки поезії):

В грудні гори - верблюди білі.
В грудні в горах - радість морозна.
Завмира в снігових обіймах
Чорний дуб при санній дорозі.

Вовчий слід прошмигнув напоперек
Дзвін малинових китиць на конях.
І летить земля білопера,
Як висока чайка - півколом.

І нічого в зими я не прошу,
Тільки дзвонного лету в засніжжі
Й щоб не скоро ця вічна пороша
Замела очей моїх ніжність.

У Т.Мельничука превалює у віршах трагізм, але це світлий трагізм, що нас піднімає, окрилює. Митець прагне, щоб поезію його сприймали не