Формування поглядів юної О. Кобилянської як письменниці йшло через переборення впливу Марліт, солодкаво-сентиментальної літератури загалом і опанування кращими зразками української, російської та зарубіжних літератур. На цьому шляху визначальну роль відіграла творчість Т. Шевченка, що розвинула в ній національну свідомість, загострила зір на соціальне становище народу, а також Марка Вовчка, яка розкрила перед нею кріпацьку дійсність на Наддніпрянщині, підневільне становище жінки, та І. Франка — провісника грядущої бурі, співця вічного революціонера, що «тіло рве до бою», каменярів людського поступу. У контексті впливу цих письменників О. Кобилянська усвідомила себе спадкоємицею таланту Ю. Федько-вича, соратницею Н. Кобринської, І. Франка. Відчуваючи рідний грунт під ногами, їй легше було засвоювати й надбання російської культури (О. Пушкін, І. Тургенєв, Л. Толстой та ін.). польської (А. Міцкевич, Ю. Словацький, М. Конопніцька), чеської, болгарської (Б. Нємцова, І. Вазов, П. Тодоров), скандінавських (П. Якобсен) та ін.

Ранні твори О.Кобилянської постали ще на хвилі німецького, переважно марлітівського, впливу. Вони виникли на основі особистих вражень молодої письменниці, яка пережите й передумане фіксувала в щоденниках, також в оповіданнях, новелах, повістях, що, як правило, щільно пов'язані з хронікально-документальними нотатками. Літературною лірико-драматичною белетристичною мозаїкою О. Кобилянської, зокрема, є два «Щоденники» з 1883—1891 рр. Читаючи ці фрагментарні уривки, ми крізь романтично-ліричні поривання юної авторки, піднесення й спади її душі прозираємо живий відгомін сповненого любові і страждання життя юної дівчини, яка шукала щастя-долі, прагнула реалізувати свої багаті духовні сили як жінка і письменниця. Більшою чи меншою мірою ранні твори О. Кобилянської («Гортенза», 1879; «Доля чи воля», 1883; «Картина з життя Буковини», 1885; «Видиво», 1885; «Людина з народу», 1886; «Вона вийшла заміж», 1886 та ін.), написані німецькою мовою, є сповіддю авторки, криком і болем її душі. Молода белетристка говорила про мрії й почування своїх ровесниць, які прагнули знайти свою долю, тобто влаштувати особисте життя. Часом у них пробуджуються й ширші інтереси, виникають роздуми про соціальну нерівність, рабське становище жінки в суспільстві, але здебільшого коло інтересів замикається в сфері особистих взаємин. Ця внутрішня передісторія раннього творчого самовиявлення О. Кобилянської завершилася написанням повісті «Вона вийшла заміж», що після переробок, мовно-стилістичних виправлень українського тексту народилася вдруге під назвою «Людина». З появою цього твору почалося літочислення О. Кобилянської як української письменниці. Українськомовна творчість у художній практиці О. Кобилянської займає дедалі більше місця, вводить авторку «Людини» в контекст літератури Шевченка і Франка.

Людина (особливо й зокрема — жінка) — центральна постать творчості О. Кобилянської. Людина як неповторна особистість, як індивідуум і як частина колективу. Людина мисляча, горда, відважна, здатна творити добро, відстоювати право на щастя. Різні критики по-різному підходили до оцінки образу людини в творах О. Кобилянської: одні шукали відгомону теорії «надлюдини», змодельова-ної німецьким філософом-ідеалістом Ф. Ніцше, інші знаходили в образах письменниці адептів аристократизму, ще інші закидали їй зневагу до трудового люду, возвеличення обранців долі. Молодомузівці, які навіть на честь О. Кобилянської видали збірку «За красою» (Чернівці, 1903), шукали спільні риси між творчістю авторки «Царівни» і пропагованою ними теорією «мистецтво для мистецтва». Демократична критика в особі І. Франка рішуче виступила проти ідентифікації О. Кобилянської з декадентами. «Як відомо,— писав він у статті «Маніфест «Молодої музи» (1907),— Кобилянська залюбки малює тип жінки, що бунтується против усталеної традиції і таким

8

чи іншим способом завойовує собі право на свобідне життя. Де у Вас такі типи, і взагалі, як Ви малюєте женщину?» '

Таким чином ми підійшли до розгляду однієї з провідних тем О Кобилянської — теми жінки, а саме: жінки-інтелігентки. Від «Людини» (1894) через «Царівну» (1896), «Уаіве шеіапсо^ие» (1898), «Ніобу» (1906), «Через кладку» (1912), «За ситуаціями» (1913) та інші повісті й новели вона проходить червоною ниткою крізь усю художню спадщину письменниці. Саме від розробки цієї болючої, соціально гострої на той час теми почалося вторгнення юної О. Кобилянської в реальне життя. Вперше ця тема могутньо зазвучала в творчості Т. Шевченка і Марка Вовчка. Вони писали про тяжку долю жінки-кріпачки, жінки-матері. О. Кобилянська знала й високо цінувала твори цих велетів нашої літератури, спиралася на їхній досвід, але об'єктом свого художнього дослідження обрала головно жінку-інтелігентку з нижчих суспільних верств, жінку, яка терпіла не від давнього «кріпацького» лиха, а від сьогочасного — соціального і родинно-побутового, її жінки — здебільшого вихідці з незаможних або малозабезпечених родин, прагнуть вирватися із заскорузлого, ретроградного середовища, здобути освіту, а отже — незалежність, рівноправність із чоловіками, розвинути свою духовну силу, стати корисними народові і суспільству. Твори цього циклу, зокрема повісті «Людина» і «Царівна», виникли значною мірою під впливом ідей феміністичного руху, що ставив своїм завданням розкріпостити жінку, зрівняти її в правах з чоловіком, відкрити перед нею можливість культурно розвиватися. Щоправда, прихильники феміністичного руху прагнули осягнути поставлену перед собою мету в рамках існуючого ладу, без його кардинальної зміни, на відміну од соціалістів, що пов'язували здійснення цих та інших завдань з ідеями революційного перетворення суспільства. Саме тому феміністичний рух, зокрема на українському грунті, мав обмежений характер, не зачіпав, власне, основ капіталістичного