І все, що б про тебе не казали, не думали — зовнішнє. Ти залишаєшся малим собою у своєму тісному кутку, навіть коли тебе підтягнуть до якоїсь планки. Ні, «не здатен на роль переможця», роль вигадану, нав’язану, штучну. Жити з цим усвідомленням — перемогти себе хоча б у тому, аби не прагнути перемоги.

Мати справу зі смислами, зрештою, як і з болем та страхом, — вже апріорі переступ дозволеного. Переступ меж бачення також. Тому лише справжній поет може відважитися на ризик і все ж таки стати тим, хто посміє «у священнім плоді обдивитись тайник — лабіринт червоточин, перейти ним, вернутись назад — і тоді оповісти про все… А хіба це — не злочин?!»

Долання меж болюче. Та за ними — безмежжя. Безмежжя смислів, страхів, болю.

Любові теж. Спокою. Тиші.

А ще в цій поезії – велика любов до Бога, але така, в якій християнськість поєднується з язичницьким світовідчуттям, книжне слово проповідника найвищої любові й віра у Царство Боже корелюють із вічним і сокровенним знанням, з найглибиннішими архетипами культури, без яких людина не є людиною. Це, зрештою, задекларовано й у програмовому вірші:

Може, душа, спопеліла дотла,
не озвіріє...
Чом же ти ймення Обиди взяла,
Діво Маріє?

У “Глосаліях” (до речі, глоса – маловживане або незрозуміле слово чи вираз, що трапляються у давніх текстах, і пояснення до них), які самі по собі є унікальним за красою і вивершеністю зразком сучасної (модерної) поезії, виведено слова-концепти Римарукового поетичного космосу:

Істинно кажу вам трава
істинно кажу вам вода
істинні кажу вам слова
допоки горить звізда [...]
істинно кажу вам огонь
істинно кажу вам земля
істинно не з лона кажу
з долонь пробитих вам немовля.

Маємо тут живе і пульсуюче проявлення слова-як-сутності (значущими є і паузи-мовчання), слова, на якому тримається все (не ми творимо мову, а мова творить нас), бо:

словозвізда
істинновамкажу...

І попри все язичництво, немає у Римарука проявів багатобожжя, бо ж сказано: “Спочатку було Слово, і Слово було Бог...”, але є – “гетьманський сад і Гетсиманський сад”... І в кожному образі впізнаєш дещицю себе, читаючи цю книгу як одкровення – одкровення цілком українсько-слов’янське, і як багатозначно звучить оце – “Одкровення від Ігоря”...

Та це – тільки одна з інтерпретацій (бо ж чи відчитав хтось до кінця, чи збагнув загадку сонетів Шекспіра?), ще й вельми поверхова (що поробиш, жанр рецензії має безліч мінусів). А незглибиме так і залишається незглибимим. Є речі більш очевидні – і не сказати про них не можна. Насамперед – вражає кількість присвят: захованій за світлим, як мир, іменем Ірині, Ігореві Калинцю, В’ячеславу Медведеві, Федюку, Драчеві, Герасим’юку, Тарнавському, Бойчуку, Рубчакові, Талалаю, Фльорку, Пашковському, Воробйову – такий собі маленький пантеон сучасної української культури... Але насправді – не так, бо насправді то друзі, а як не друзі – то просто близькі люди, ба навіть брати: по духу, по крові, по Україні... І збагнувши це, перестаєш дивуватися: великий поет має велике серце. Бо як же інакше було б умістити в серці слова, як інакше сказати, щоб тобі повірили:

“Істинно кажу вам...”

Це книга і проста, і складна водночас. Проста, бо не велемудрствує словесами:

Через дальні глухі перевали
Плентав голос – голодний спудей,
а отже, доступна, залишаючись глибокою. Складна, бо в ній – безліч прихованих цитат і ремінісценцій, як-от:
Зрине з провалля Бог
На золотих вітрах, –

і вже рафінований читач пригадує собі Вергілія, Данте, Петрарку, Метерлінка чи й навіть – як строгу антитезу – Умберто Еко,
а за рядками:

Старим обрусом столу не
застелим –
помислимо... і спалим, перед тим
процитувавши голосом веселим,
що навіть дим солодкий.
Навіть дим... –

стоять Овідій, Леся Українка, і ще з півсотні поетів, що є гордістю своїх літератур...
Отже – Римарук... Книга, співзвучна і юності:

солодкий клинопис коліна
і лікті..... і вузлики [...]
у знемозі я наше несправжнє
минуле
як Трою розкопую
читає при місяці янгол
піщану твою ксерокопію,
і глибокому досвіду:
хто добра не хотів той пішов не зі
злом...

Феномен Римарука у тому ж, у чому й феномен (і загадка) найдавнішого українського мелосу, зокрема – колядок і щедрівок: заховані у .них слова – то насправді слова посаджені і пророслі, слова вкорінені, слова, що дають плоди...