Якусь невидиму магічну силу відчувають у соборі і Баглай-студент, і братова дружина Вірунька, і козацький професор Яворницький. Собор — мов жива, дивовижно прекрасна істота привертає до себе красою витвору людських рук і мозку. І ось над цим реально існуючим символом безсмертя народу нависла загроза знищення.

Мовчить собор. Щоразу перед ним Баглай почуває якийсь дивний смуток і щось навіть тривожне. Собор ніби має в собі щось від стихії, навіває щось таке ж велике, як навівають на людину степ, або ескадри хмар, або окутані вічними димами чорні індустрійні бастіони заводів...

Персонажі роману ставляться до собору, до Скарбного за-лежно від свого духовного розвитку, ерудиції, розуміння місця історичних пам'яток минулого, екології в нашому сучасному житті і, зрештою, від звичайнісінької людської совісті і рівня культури.

Микола Баглай. Уже на початку другого абзацу роману мова йде про Миколу-студента, який глибоко переконаний, що на Зачіплянці живуть праведні, правильні люди. Він за-коханий у своє заводське селище, в його працьовитих жителів, але собор — то його найсвітліша, найповніша любов. Баглая бентежить «німотна музика отих піднятих у небо бань-куполів». Микола відчуває її в реальності як одну з нерозгаданих таєм-ниць світу, для нього краса Землі, краса витвору людських рук сприймаються як єдине ціле. Поетичний СЕІТ Миколи-студента охоплює і красу собору, і чарівну довколишню природу, і могут-ні металургійні заводи, які викликають у нього подив, захоп-лення. Щоправда, Баглай ніяк не може заспокоїтися, що в заво-дах нема очищувальної системи, і він поставив перед собою мету сконструювати її — повітря має бути чистим. Це його за-хоплення конструкторське — таки своєрідна поезія,— краса його помислів та інтелектуальних зусиль.

Єлька — один з найпривабливіших людських характерів, змальованих у романі, її доля схожа на долі багатьох сільських дівчат, які, підрісши, їдуть з рідного села світ за очі в пошуках щастя. Єльчина доля ускладнюється тим, що виростала вона при фермі напівсиротою без батька, а коли й матір у глинищі придавило, стала круглою сиротою, мов та билина при дорозі. Образ простої сільської дівчини письменник змалював щиро, з великою любов'ю. Ми вдивляємося в Єльчині задумані зе-ленаві очі, беремо близько до серця поневіряння безпаспорт-ної дівчини, співчуваємо в горі, якого завдають їй бездушні кривдники і лицеміри, такі, як той ниций, осоружний бри-гадиру

Лобода, Образ Володьки Лободи літературознавці називають явищем досить складним і навіть загадковим.

У відомій праці «Собор у риштованні» Євген Сверстюк слуш-но зазначає: «Лобода — принципово новий характер у нашій літературі: письменник відкрив людину-функцію на грані робо-та, вільного від людських цілей, позбавленого стійких кри-теріїв. Ця людина-функція має страшну властивість розкладати цінності — одним дотиком, одним словом. Як в устах у геніаль-ного поета чи філософа все набирає вищого смислу, значення, світла й енергії життя, так у Лободи, навпаки, все розпадається, розкладається й гасне...»

Ізот Іванович Лобода — відомий ще до війни сталевар, чес-на, принципова людина. «Козацька волелюбна душа» — хва-литься Володька. Але синові не відчути того страшного болю, якого завдав батькові, спровадивши його туди, звідки вже єдина дорога — на цвинтар.

Образ Лободи — Нечуйвітра має глибокий символічний зміст. У ньому живе дух славного козацтва, любові до рідної землі, досвід невтомного майстра-сталевара і нинішнього гро-мадського охоронця Скарбного від губителів природи. Він ві-дійшов у вічність між чистими водами і зеленими плавнями рідного краю.

Ідейне звучання роману поліфонічне. Письменник зосередив увагу на філософських, історичних, моральних, етичних, еколо-гічних проблемах. У творі розвінчано психологію духовного браконьєрства, викрито зловісні наміри безбатченків-руйначів національних святинь, витворених розумом, серцем і руками нашого народу упродовж тисячоліть.

У романі досягнуто єдності слова і змісту, високого рівня образно-художньої майстерності.

Письменник не ставив собі за мету занурюватися в глибини релігійної моралі. Для нього образ храму-собору — це перед-усім нетлінна пам'ятка козацького зодчества. Гончар дорожить і духовним генієм запорозького лицарства, і його патріотич-ними подвигами як у битвах з ворогами, так і в будівничо-мистецькій царині. Наші предки увічнили себе в неповторній красі цієї споруди, яка зачаровувала колись, чарує і тепер кожного, хто побачить її зблизька чи здалеку, хто заглибиться в мудрий задум цієї «гордої поеми степового козацького зодчества». І мимоволі ставимо перед собою далеко не просте запитання, яке так хвилювало Миколу Баглая: «А в чому ж твоя душа увічнить себе, де вони, поеми твої?»

Усім глибоким ідейним, філософським змістом роман звер-нений до нас, до наших нащадків: що ми створили? Який слід в історії свого народу залишили? Що збудували, а що зруйнува-ли: «Ким ти будеш для них? З яким почуттям тебе спом'януть?»

Заповіти і діяння предків нагадують нам про наш великий священний обов'язок перед історією і сучасністю, перед мину-лим і майбутнім: як ми шануємо, як оберігаємо свої національ-ні святині — такі, як зачіплянський собор? Який внесок ми зро-бимо в своєрідну естафету поколінь — ця проблема стосується кожного з нас. Як священну пам'ять маємо берегти дорогоцінні набутки минулих віків, оберігати їх і примножувати, а також дбати про наш внесок до скарбниці мистецької історії народу.

«Собор», позначений публіцистичним, полемічним пафосом, закликає плекати і оберігати духовні скарби, історичну, куль-турну, будівничу спадщину українців. Водночас у романі роз-вінчуються такі негативні прояви сучасності, як бюрократизм, бездуховність, нігілістичне ставлення до української культури, споживацькі тенденції, дух руйнування, нехтування народними звичаями, народною піснею, почуттями патріотизму.

«Собор» — звучить як симфонія величі народу, його творчо-го генію, як високохудожнє слово митця.