“Україна в поетичному сприйнятті Є.Маланюка ”

Сучасній Україні бракує Є. Маланюка. Могутній розум та винятково прониклива інтуїція, якими він був наділений з якоюсь відчайдушною наполегливістю були спрямовані на осмислення України – її минулого та сучасного. Він був аристократом духу, а тому й не міг змиритися з упослідженістю Батьківщини. Для того щоб допомогти їй вийти з безчестя, він зробив усе, що може зробити людина його масштабу, - заглибившись в історію, віднайшовши і показав головні причини негараздів. Дав діагноз хвороби, що підточувала національний організм – «малоросійство». Попередив, що в роки державності (він вірив у неї пропри все) ця проблема лишиться найголовнішою для «державних мужів» Прогноз виявився точним.

Перша збірка Є. Маланюка мала назву «Стилет і Стилос»

Стилет — це символ боротьби, символ дії... Це вітер, рух, напружені м'язи, стиснений на руко-яті п'ястук. Стилос — це світ мистецтва і краси... це світ захоплення гріховною красою...»

Назва збірки надзвичайно гли-бока. Учорашній вояк УНР відкладає тригранний клинок — стилет і бере до рук мирне перо — стилос (загострена паличка, якою користувалися давні по-ети і літописці). Це не тільки протиставлення:

Стилет | Стилос

тригранний клинок | перо літописця

символ боротьби за державністьУкреши | Україна = Еллада степова

історичне минуле | трагедія бездержавності

Мрія | реальність

грунт для неоромантизму

Це не тільки літературна дилема:

служіння інтересам суспільним | чи оспівування краси

поет-політик | поет-лірик

Це світогляд Євгена Маланюка, що став на герць зі своєю нацією, бо прагнув жаром залізних слів ви-палити рабську сльозу малороса і показати світу — ось він справжній українець. Це — протиставлення. З одного боку:

Тюхтій-хохол, що, хоч дурний, та хитрий,

Макітру хилить виключно по вітру,

Міркує шлунком і хропе гуртом.

А з іншого:

Внук кремезного чумака.

Січовика блідий праправнук,

Я закохавсь в гучних віках,

Я волю полюбив державну.

Меч вояка за державність України поет змінив на перо. Але мирний стилос у його руках стає стилетом. Вся збірка — це життєва програма Євгена Маланюка.

Збагнеш оце, чим серце билось.

Яких цей зір нагледів меж,

Чому стилетом був мій стилос,

І стилосом бував стилет.

Отже, поет підкреслює, що боротьба не припи-нялася, вона продовжується зброєю стає слово.

Слово «безмежжя» у поезії «Стилет чи стилос? Не збагнув...» однаково стосується як «берегів краси», так і «набряклого вітром обрію». Ліричний герой органічно поєд-нує у своїй душі два, на перший погляд несумісні, світи, які, не втрачаючи своїх конкретних характеристик, взаємозба-гачуються у новій якості. Є. Маланюк виходив із відповід-ного розуміння своєрідності українського письменства, змушеного реалізувати свій талант у несприятливому для творчості національному середовищі. Він мусив торувати шлях до незалежності та державності України, виконувати чимало позалітературних функцій, тому що завжди браку-вало національне свідомих фахівців, але при цьому лишати-ся митцем, писати свої твори за законами краси. Така проблема ніколи не поставала перед письменниками істо-рично визначених у власних державах націй (англійської, французької, шведської, російської тощо).

Є. Маланюк не тільки порушив визначальне питання української дійсності, а й знайшов необхідне його роз-в'язання, присвятивши цьому все своє творче життя.

Вірш «Пам’яті Т. Осьмачки» це роздум про долю українців.

Ефект трагізму, болю дося-гається особливою будовою кожного рядка, своєрід-ною ритмікою — твердою, залізною. Кожен рядок — це біль розлуки з рідною душею, це протест проти смерті.

Поет ніби випрошує в Бога хоч хвилину земного життя для свого побратима по перу. Написаний вірш через кілька днів по смерті Т.Осьмачки, коли ще свіжий біль втрати і серце протестує проти цього.

Звернення до поета, якого «не ув'язнить глина чужини» — це і звернення до українців, що живуть на чужині та мріють хоч по смерті повернутися на Україну.

Єдність людини і рідної землі розкривається че-рез образ дуба, що на берегах Дніпра розпустить віти і тихо шумітиме над духмяним килимом чебрецю. Ця ідилічна картина потроху просвітлює чорний день смерті Т.Осьмачки.

Цей вірш чимось нагадує поезію В.Симоненка «Дід умер», бо смерть в обох творах не сприймається як кінець життя. Звичайно, світ багато втратив, але по-хорон «старезного діда» (у Симоненка) і «неповтор-ного» Осьмачки не є трагедією, бо обоє лишили по собі помітний слід у житті, у душах людей. А це — найліпша пам’ять.

Символічною є остання картина вірша:

Внизу Дніпро котитиме блакить,

А в Києві шумітимуть каштани.

Тихоплинний Дніпро — символ розміреного жит-тя, білий цвіт каштанів краса природи, одухотво-реність її, а все разом — це символ безсмертя душі поета-громадянина. І, мабуть, не тільки Тодося Ось-мачки, а й Євгена Маланюка.

А берегти її треба свято, як справжній дар Бо-жий, щоб не стала вона ніби «даремний дар» для нас, немудрих українців.

Давня Греція, або Еллада, вважається колискою європейської цивілізації, зразком досконалої краси, взірцем високої етики. Відтак нічого дивного не сталося, коли Є. Маланюк уподібнив Україну, що належить до Європи, до Еллади. Адже земля, крізь яку здавен пролягав шлях «із варягів у греки», завжди вражала чужоземців природною артистичністю, пісенністю, естетичним чуттям та моральними чеснотами.

Називаючи Батьківщину «антично-ясною», поет мав на увазі не односторонній благотворний вплив на неї еллін-ського світу. Для нього Україна була здавен невід'ємною частиною чорноморського та середземноморського природ-ного і духовного середовища, безпосередньо причетною до античної культури. Ці думки він доводив у вишуканих коротких науково-критичних нарисах (есе), що з'явилися двома виданнями «Книги спостережень» (1962, 1966), суго-лосних публікаціям інших письменників-емігрантів, зокрема Ю. Липи.

Такі міркування Є. Маланюка позначились і на його історіософській ліриці, одним із прикладів якої є