вірш «Знаю—медом сонця, ой Ладо...». Тут символ «степової Еллади» поєднував у собі два світи—античний та націо-нальний, пов'язаний з архетипом «степу», що виразно розкривається у характері українців, статечно-неспішних у безмежжі широких краєвидів. Водночас образ степу прихо-вував трагічний зміст, явлений в історичній перспективі, означаючи постійний «коридор», що заповнювався непро-ханими ординськими навалами, ототожненими у вірші з «половецьким хижацьким ханом». Природний зв'язок України з чорноморським та середземноморським середо-вищем прирікався на ненастанні криваві розриви. Одначе він зберігався у глибинах колективної свідомості, передо-всім у міфах, в іменах деяких богів, які мають наддніпрян-ське походження (Артеміда, Арей та ін.). Недарма Є. Маланюк згадує Ладу, відому у грецькому варіанті як Лето, в латинському — як Латона, рівнозначну Ладі — праукраїнській великій богині весни та подружньої злагоди, зображу-ваній зазвичай з дитям на руках, із пшеничним колосом, квітами, червоним яблуком. Вона вказує на історичну тяглість української дійсності від сивої давнини до сього-дення, закарбовану в національних архетипах, дарма що вона щоразу нищилася «гураганом» половецької, більшо-вицької чи будь-якої іншої орди. Україна завжди була для поета непорушною у своїй суті, постаючи в історичних формах та барвах: то «вишневим цвітом», то «...блакитним мітом (тобто міфом) В золотім полудневім меду».
Є. Маланюк болісно переживав вимушену розлуку з Батьківщиною, що властиво всім емігрантам, сприймав її вже у вигляді «фата-моргани», недосяжного міражу, що ввижався хіба що блукальцям у пустелі. Відтак з'явилася гіркотна метафора «На пісках емігрантських Сахар», навія-на, очевидно, безпросвітними буднями у каліських таборах інтернованих вояків, розташованих серед пісків. Тут Є. Маланюк змушений був уперше відчути дошкульний подих вигнання, але не втратив віри повернення до втраче-ного раю («Нам немудрим—даремний дар!»), до України.
У вірші «Лист» Є. Маланюк вважав, що мудрість – то історія Батьківщини.
Євген Маланюк пише листи до себе, сповідується перед Україною. Він творить поезію зі своєї плоті й крові, сперечаючись і запере-чуючи самому собі.
Щоб зрушити національну свідомість, розбудити її, примусити українців критично оцінювати минуле й сучасне, варто було не лише писати про позитивне в історичному досвіді, але й мати мужність вказати на ганебне в рідній історії.
Але така нелюбов до України — то болюча, неза-гойна рана в поетовому серці.
Два суперечливі прояви ментальності: покора і мудрість, що виражаються двома системами образів, протистоять одна одній:
Батьківщина німа—
доба гримить,
марно палавши
ворог регоче,
виростає мудрість —
безрадісний плід.
Справді, скільки літ «росте» мудрість українсь-кого народу, а він так і не спромігся на державність. Порівняння мудрості з важким каменем, що вирос-тає у безрадісний плід, тільки увиразнює мотив туги і безнадії.
Мудрість важко дається людині, як і дер-жавність виростає у нас повільно, а особливо на першопочатках життєвого шляху. І це законо-мірно, бо лише з висоти прожитих літ можна оц-інити зроблене.
І ще одне — твори Євген Маланюка довгий час замовчувалися або вважалися шкідливими. То й мудрість «байдужих онуків» росла повільно. А зараз, коли прочитали його гнівні рядки, чи стали всі ми хоч трохи мудрішими, чи знову цей камінь на ногах заважає йти у світле майбутнє?
Так вийшовши з глухого степу,
З зітхань страждальної землі,
Вирізьблюю німий життєпис
На дикім камені століть.
Назва вірша «Строфи» вжито як віршований жанр, відмінний від значення однойменного терміна, що вказує на поєднання у першому вірші кількох рядків, пов’язаних між собою відповідною системою римування. «Строфи». Поняття «строфи» стосовно твору Є. Маланюка вжито як віршований жанр, відмінний від значення однойменного терміна, що вказує на поєднання у певному вірші кількох рядків, пов'язаних між собою відповідною системою римування.
Щойно гармонійний простір заповнює «безверхе бойовисько», толочить «козаць-ке перекотиполе», неспроможне вкоренитись у ґрунти рідної землі. Цією навдивовижу точною метафорою Є. Ма-ланкж вихопив істотні риси української душі, нездатної до внутрішньої самодисципліни, схильної до отаманства, такої, що зумовлює національний хаос. Ось вона, сумна правда козацтва: маючи славну історію, воно втратило можливість утвердитися в ній через внутрішні чвари та розбрат, зникло разом із Військом Запорозьким та Гетьманщиною. Розмір-ковуючи над суворими уроками минувшини, поет не з'ясо-вує причин національної руїни, даючи змогу читачеві само-му розкрити їх, побачити їх у собі, у власній ментальності та зробити відповідні висновки. Зобразивши непривабливе «козацьке перекотиполе», він лишає питання відкритим:
«Чи проковтне страшним простором степ, Чи дикий чвал той перейме Мазепа». Тут окреслюється фатальне україн-ське питання —«Бути чи не бути?», або розпорошитися без сліду, або зупинити нарешті той «дикий чвал», або зникну-ти безвісти, або самоствердитись у собі, беручи за приклад вчинок того ж І. Мазепи та продовжуючи його справу до логічного завершення.
«Молитва» Євгена Маланюка то гнівне проклят-тя тим, хто терпить приниження. Поет просить у Бога й України благословити випекти «смертельний чад дичавини». Хоч у вірші поряд стоїть ім'я Мазепи і місце слави захисників України — Крути, та все ж історична пам'ять невблаганно повертає нас у сьо-годення, де безсоромно очі їсть
Тих, що живуть без слів і чести.
Справді, не може народ сам іти в ярмо, не може він «побусурманити» душу. Ні! Такого не може бути! А воно є...
«Гроза пройшла...» «над полем рути і отрути» — і що ж ми маємо сьогодні? Та нічого. Той же «чад дичавини», хіба що під жовто-блакитними прапор-цями.
Поетичне слово це не тільки ода, а більше гірка правда, роздуми про себе і для себе: «Що я зробив сьогодні для України?» Кожен мусить запитати себе: і «Внук кремезного чумака», і «Січовика блідий праправнук...»
Складні поетичні пласти по-стають з рядків вірша «Візія». Це