Дмитро Васильович Павличко – поет нової доби
Підгірському селі Стопчатові 28 верес-ня 1929 року народився Дмитро Васильович Павличко. «Стопчатів — моя колиска і гордість моя», — скаже він пізніше. А до-вкола уславлені осередки гуцульського різьбярства, кераміки, килимарства: Косів, Коломия, Космач. Край Довбуша, край, де квітнули таланти Стефаника, Черемшини, Мартовича, витав дух великого Франка.
Польсько-шляхетські окупанти чинили на західноукраїн-ських землях нічим не стримуваний розбій. Трудовий люд тер-пів від соціального й національного гніту. Навчаючись у поль-ській школі, малий Дмитро зазнав принижень і образ від шовіністки-вчительки та синків багатіїв. І в малому серці визрівало почуття ненависті до будь-якої кривди й несправедливості.
Мати Павличка, неписьменна селянка, була поетично обда-рованою людиною, мала феноменальну пам'ять: декламувала вірші з «Кобзаря», велику поему «Панські жарти» І. Франка. Батько любив дітей і прагнув будь-що вивчити їх. Роботящий, справедливий, винахідливий, він був мислячою людиною, прищепив синові чуття класової свідомості та національної гід-ності.
З країни бідацького дитинства проросли живі корені Павличкової поезії: «Там узяв я пісню в серце із людських сердець»..
Після закінчення Яблунівської середньої школи Павличко вчився на філологічному факультеті Львівського університету, який закінчив у 1953 році, а потім — в аспірантурі. І пішли роки творчого й громадського неспокою. Працював у редакції львівського журналу «Жовтень» (тепер «Дзвін»), потім про-тягом восьми літ — головним редактором журналу «Всесвіт». Восени 1966 року разом з поетом Іваном Драчем Павличко брав участь у роботі Генеральної Асамблеї Організації Об'єдна-них Націй.
Урівноваженість і принциповість, доброта і працьовитість, розмаїття літературних, громадсько-політичних інтересів, гост-ре відчуття свого часу і рідного грунту, готовність бути за при-кладом Івана Франка завжди учнем («semper tiro») — риси характеру Павличка.
Творчість талановитого поета, лау-реата Державної премії УРСР ім. Т.Г.Шев-ченка, республіканських премій імені М. Островського, імені М. Рильського, Дмитра Павличка стала реальним надбанням ук-раїнської радянської літератури. Уже понад тридцять років вона активно впливає на літературний процес, визначаючи й харак-теризуючи важливі його прикмети. Поезія не лише відображає, але й виражає свою добу, сповнену надзвичайно інтенсивних і вагомих духовних процесів у житті суспіль-ства.
Шлях поета завжди складний, в ньому неминучі поразки, але відбувається процес відбору головного, визначається та вісь, на-вколо якої нарощуються все нові й нові кільця. Знов спадає на думку ужитий при розмові про одного з поетів Павличків об-раз, який можна вжити для характеристики самого автора. Нові теми, образи, мотиви — мовби кола, що розходяться по воді від ки-нутого камінця все далі й далі але точка — залишаться в одному місці, в центрі, як би далеко ці кола не сяга-ли. Ця точка — особа автора, кредо його ліричного героя, громадянська й естетична позиція, що знаходить водночас свій образ-ний еквівалент у всій творчості поета, ха-рактеризує його талант, вдачу, характер.
Першу свою збірку Д. Павличко назвав— «Любов і ненависть» (1953). Книга вибра-них поезій, яка вийшла 1975 року й підби-ла підсумок двадцятирічному творчому шляху, має ту ж назву. Це, звісно, не тому, що автор не міг дати іншої, може, навіть більш образної, афористичної. Згадаймо назву однієї із збірок поета — «Пелюстки і леза» (1964). Хіба це не трансформація тієї ж iдеї, конкретизована в образний символ. Ми знаємо тичинівський крилатий вислів: «сталь і ніжність», одначе в Д. Павличка скоріше перегук з його сла-ветним попередником — і водночас сучас-ником.
При такій характеристиці ми, здавалося б можемо схематизувати поета, виокремив-ши його від потоку життя, того періоду істо-рії країни, суспільства, свідком і учасником якого він є і риси якого мають відбитися в його творах, пропущені крізь розум й серце. Проте, якщо брати творчість митця як ціліс-ну систему, то глибокої суперечності між двома такими поглядами немає. Епос сучасності пишається багатьма, і тільки множин-ність поглядів на світ може скласти повно-цінну цілісність. П. Тичина, М. Рильський, В. Сосюра, А. Малишко жили — принаймні протягом тривалого часу — в одну епоху, ві-дображали одні й ті ж події, а які різні грані часу, що став історією, відбилися в творчості кожного з цих авторів. Яка різна емоційна тональність звучить, зокрема у їхніх поезіях про війну, попри всю спільність загального патріотичного почуття й нена-висті до фашизму.
Сучасна дійсність теж постає в ліриці багатовимірно. Молодше покоління поетів, успадкувавши традиції попередників, розви-ває їх, завойовує нові ідейно-естетичні рубе-жі. Зв'язок поколінь виразно прочитується в контексті загального розвитку поезії і в творчості кожного автора зокрема, прочи-тується більшою або меншою мірою, існує в прямому вияві чи опосередковано. Чи не основну питому вагу в літературному про-цесі визначають сьогодні представники по-коління.
Деякі твори Д. Павличка надихані галанівським пафосом, наприклад, «Оці слова дійдуть до Риму». Вірш «Він запитав, як зветься царство папи» по суті є варіантом памфлету «Плюю на папу» Я. Галана. І, як кожний варіант, поступається йому силою впливу, дотепністю образів, що грунтується на смисловій невідповідності патетичних церковних висловів і їх звучання у конкрет-ній ситуації. У вірші Д. Павличка не знайдемо таких вражаючих деталей чи са-тиричного ефекту. Молодому поетові була необхідна школа для гартування власної по-етичної зброї. Згодом, утвердившись у своєму стилі, поет не вдається до прямого на-слідування, але його уроки не пропали марно.
Уже з перших книг читач помітив, що найбільша сила поетового слова — в пря-моті вислову, коли він на передньому краї у своєму повному бойовому обладунку зі словами нагостреними,
