Деякі вірші у збірці «Любов і ненависть», як-от «Раз взяла мене цікавість», розрахо-вані на комічний ефект, не досягають мети, бо не мають гостроти узагальнення. Адже справді такий «висновок» з приводу старої богомольниці пані Мільці, колишньої багач-ки:

Ну, молись, молись, гадаю,

Скоро підеш ти до раю,

Там Шептицький крізь вікно

Вигляда тебе давно —

явно шаржований, здрібнений. Іноді замість гостроти соціальної оцінки знаходимо суто зовнішні ефекти. Ось — уже в значно пізні-шій збірці «Гранослов» (1968) — розповідь про те, як «учителька тонка, дочка майора, короткозора голуба змія в червонім капе-люшку мухомора» вигнала з класу учня, бо він прийшов босий, та ще через те, що він українець, і паничі сміялись з нього «гнило-зубо».

Поезія Д. Павличка зростала на традиці-ях громадянської літератури, громадянської лірики, і сліди цього впливу простежуються в ранній період досить виразно. Але не менш чітко проступає процес формування власно-го творчого обличчя поета, того голосу, в якому в першу чергу окреслюється активна цілеспрямованість громадських засад, ви-сокий ступінь емоційної напруги. Поступово виробляються й утверджуються у творчості Д. Павличка характерні риси поетики, що залишаться притаманними йому при всьо-му розширенні поля поетичного обсервування, ускладненні образної палітри. Д. Павличкові завжди була чужа чиста спогля-дальність, спонтанна гра асоціацій, яка не підлягає певній меті. Домінанта думки, опанованість почуття, присутність задуму в творі й відповідна оркестровка, зрівноваженість частин і цілого —характерна риса його сти-лю. Кожна книга чи цикл має свою поетич-ну ідею, свій внутрішній стрижень, якому тією чи іншою мірою підпорядковані всі компоненти, що складають цілісність і вивершеність задуму. Це особливо видно за-раз, коли творчість поета набула філософсь-кої глибини й поліфонічності в таких його цілісних книгах, як «Гранослов», «Сонети подільської осені», «Таємниця твого облич-чя». Для реалізації почуття внутрішньої рівноваги поет шукає гармонійну й вивер-шену форму.

Минуле й сучасне, неволя й визволення — то був відправний пункт, першопоштовх поетових асоціацій. Дві долі краю — дві долі ліричного героя: одна, яка готувала йо-му за бунтарські вірші «казарму та тюрму», і друга — що прийшла у вересневі дні («Дві долі»). Такий дещо загальний спосіб роз-криття старого й нового згодом конкрети-зується, обростає м'язами життєвих ситу-ацій, реалізується через характери, складні конфлікти й зіткнення. Тут маємо той випа-док, коли поетика перебуває в прямій за-лежності від життєвого матеріалу.

У подальшій творчості українського пое-та ми знаходимо все більше наслідків впли-ву на нього поетів різних культур, які кристалізуватимуть його власне поетичне бага-тоголосся, потребу розширення духовних горизонтів. І перш ніж перейти до книг, в яких творчість поета постала в новій якос-ті вивіреного «гранослова», де колишня пристрасть зрівноважується здобутими на життєвих дорогах і вистражданими внут-рішньо досвідом і мудрістю — до книг «Гранослов», «Сонети подільської осені» та «Таємниця твого обличчя», необхідно пройти з поетом сторінками його книг, що виклика-ні тими дорогами: «На чатах» (1961), «Жест Нерона», «Пальмова віть» (1962). Вони стали своєрідним поетичним звітом від поїздок до Австрії (1958), Канади (1961), Куби (1961), Фінляндії (1962).

Ці книги є продовженням тих тем і моти-вів, що посідають центральне місце в «Лю-бові і ненависті» (1953), «Моїй землі» (1955), «Бистрині» (1959)—поет почуває себе посланцем країни соціалізму, послан-цем ідей миру і дружби.

Є в творах багато деталей і спостережень, схоплених уважним оком, трапляються й надто загальні й надто прямолінійні декла-рації. Є й наївні розмірковування, що ось молода католичка ревно молиться, і аж під старість збагне даремність своїх молитв, а от поет приревнував її тепер до старого Саваофа. Наче б переливи гумору, сатири, перехід від сумного до смішного й навпаки, але все нарочите, показне.

Перебуваючи на Кубі, поет ніколи й ніде не забуває, що він син Радянської України. Навіть гори Сьєрра-Маестра здаються йо-ту рідними Карпатами, де «булані мули, як гуцульські коні, несуть бесаги на хреб-тах горбатих», де леґінь — саме леґінь, а не юнак, не хлопець — «нагадує йому довбу-щука, що «не носить зайвих кобур, а три пістолі — за тугим ременем», де навіть хата над потоком — наче його рідна домівка і в ній поетова родина…

Збірки Д. Павличка «Моя земля» (1955), «Бистрина» (1959), «На чатах» (1961) за-воювали неабияку популярність серед моло-ді, бо в центрі багатьох з них стояла жива людина, і почуття цієї людини були реаль-ні, невигадані, а інтонації творів — щирі й природні, особистий світ ліричного героя включав у себе клопоти людей, був сповне-ний громадянськими турботами.

Згодом з'являться вірші В. Симоненка про доярок та буряківниць, у яких ноги вве-чері болять від цілоденної нелегкої праці, його анафеми печі, яка з'їдає жіночі літа. Голова колгоспу з поеми І. Драча «Ніж у сонці» буде «прощатися» з волами, полями, односельцями та Бетховеном, просячи в ньо-го прощення за те, що знає він тільки сим-фонію полів, а от жодної його, Бетховена, симфонії не знає. А Б. Олійник у вірші «Про хоробрість» стверджуватиме, що не-відомо, кому треба більше хоробрості — космонавту чи хліборобові...

У 1955 р. з'явилася збірка Д. Павличка «Земля», а в ній