Мене водило в безвісті життя,

Та я вертався на свої пороги,

Переплелись, як мамине шиття,

Мої сумні і радісні дороги.

Мотив вишитої матір'ю сорочки червоним і чорним вплітається у мотив дороги. Доро-га виступає тут як модифікація здійсненого, один з її образних, можна сказати, символі-зованих виявів. У поезії, особливо двадцято-го століття, — це один з найпоширеніших мотивів.

«Два кольори» типологічне прилягають до цього магістрального мотиву великої подо-рожі життя, хоч автор не підкреслює мета-форичність самого образу подорожі. Постій-на націленість в трансцедентне не властива Д. Павличкові, проекція на сферу універса-льного проходить глибоким підтекстом, ско-ріше вгадується, аніж свідомо акцентується, поет підкреслює всю привабливість земних доріг, радості й суму життя, бо це, власне, й становить вищий сенс людського буття, його велику доцільність. У цьому плані «Два кольори» споріднені скоріше з відомою піс-нею «Рушничок» А. Малишка. Тут мотив до-роги, в яку проводжала мати сина, й мотив вишиваного рушника як долі —отже, дві ак-центовані образні деталі: «дитинство, й роз-лука, і вірна любов». Правда, А. Малишко не виражає ці поняття через мову символів, як це згодом зробив Д. Павличко, але ця сим-воліка малася на увазі як щось само собою зрозуміле. Сам поет з цього приводу писав: «Отак воно у пісні зацвіло, як склалося. В осінні темні ночі той рушничок попавсь мені на очі, в червоно-чорнім кольорі двійнім землі й пожару, туги й перемоги».

Як бачимо, вірш Д. Павличка «Два кольо-ри», який став популярною піснею, вводить нас у коло поширених мотивів поезії, опосе-редкувань і типологічних спорідненостей, які включають твір у коло складної життє-вої і філософської проблематики. Але попри все це «Два кольори» містять у собі ту пер-возданну свіжість одкровення, первісність, яка не може бути повторенням і не може бу-ти повтореною, ту цілісність художньої стру-ктури, яка відзначається єдністю змісту і форми, проблематики, поетики, враження і вираження. Твір хвилює, зворушує до гли-бини душі, і це є найпереконливішим свід-ченням неповторності поетичного таланту, його глибини і сили. Поет розповідає про власну життєву дорогу, власне життя, виши-те матір'ю на шматку полотна, а читач упіз-нає в усьому цьому свої дороги, радощі і болі.

Вірш «Два кольори» і без музики є яск-равим оригінальним художнім твором, му-зика тільки відкрила його потенціальний за-ряд, зробила потаємне реальним.

Жанрові видозміни в творах Д. Павличка дійсно були спричинені вимогами змісту, який шукав відповідності формотворчих еле-ментів. Та норма відхилень теж має свої межі. За жанром стоїть традиція, він опи-рається «перебудові». Цей консерватизм не зовнішній, кожен автор сам відчуває допустимість відхилень і час від часу знову по-вертається до вихідної точки.

Характер жанру і його видозмін значною мірою залежить від конкретного художнього задуму, а також від загальної художньої атмосфери певного періоду розвитку літера-тури. 60-і роки, коли писалася переважна частина «Білих сонетів», були позначені інтенсивними пошуками нових форм і спосо-бів художнього вираження, що зумовило елемент деструкції традиційних жанрів, появу жанрів-гібридів. Ця загальна тенден-ція і вплинула на оновлення сонета в твор-чості Д. Павличка. Тяжіння до традицій, яке дало себе відчути уже в кінці 60-х та протягом 70-х років, сприяло і стабілізації жанрів. Звичайно, загальна картина розвит-ку поезії складніша і не вкладається пов-ністю у чіткі рамки окресленої схеми, але у визначальних своїх моментах вона має саме таке окреслення.

Д. Павличко належить до тієї ка-тегорії літераторів, які не обмежуються ли-ше одним видом чи жанром творчості, а належить до діячів культури у широкому значенні цього слова. Літературознавство, критика є внутрішньою потребою його душі й інтелекту, є виявом розуміння ролі пи-сьменника в літературному й громадському житті. Свідченням цього є дві книги літера-турно-критичних статей: «Магістралями сло-ва» (1977) та «Над глибинами» (1983), які привернули увагу читачів. Поет признаєть-ся — і немає жодних підстав сумніватися у щиросердності цього визнання: «До речі, мені написати статтю значно важче, ніж художню річ».

Очевидно, в кожному письменникові, в кожному талантові поєднуються два начала: творче і дослідницьке — тобто художник і критик. Поет є неодмінно і критиком у со-бі, бо виробляє не тільки статус оцінки власної творчості, а й орієнтацію в літера-турному процесі, формує власний стиль, відповідний характерові творчої індивіду-альності. Критик — якщо він критик спра-вжній— неодмінно, опріч інших якостей, мусить володіти художнім чуттям, яке до-зволяє йому складати первісне судження про твір. І все ж в кожному митцеві пере-важає або художник, або критик.

Д. Павличко усвідомлює складність «спів-існування» в однім єстві двох іпостасей, го-ворячи з приводу І. Франка, який у душі погодив між собою різні таланти: «Кожен з них вимагав часу і труда від одних і тих же рук, від одного й того ж мозку. Це було тяж-ко: ділити час і труд між ними, а ще тяжче було мирити їх, вислуховувати скарги їхні, страждати від усвідомлення неможливості бути справедливим до всіх пожадань їх-ніх». Подібні нарікання в тій чи іншій мірі може висловити кожен письменник.

Тим-то прозаїки і поети, беручи слово в розмові про проблеми літератури чи про творчість письменника, часто роблять за-стереження: я не теоретик, я не дослідник. Той же М. Рильський не раз застерігав, що він не теоретик, і коли «забирав голос» у розмові, то для того лише, щоб поділитися думками з товаришами-фахівцями і читача-ми, яких цікавить