В літературно-критичних працях Д, Павличка органічно поєднані талант аналітика і художника. Він може яскравим поетичним образом, метафоричним визначенням окрес-лити творче обличчя митця чи охарактери-зувати розвиток певного жанру на тому чи іншому етапі його розвитку. Ось які асоціа-ції викликають, приміром, у нього художні засоби Василя Стефаника: «Від образів Стефаника стає моторошно, як від погляду в глибочезний колодязь. Темна синява на-родного болю відбита в оці далекого дна, але ти заглянь туди, придивися і поба-чиш, хоч, може, й невиразно, подобу власної душі».

Таких прикладів можна навести чимало, і всі вони засвідчують не прагнення гово-рити «красиво», а, навпаки, відразу до по-казної псевдопоетичності; ці характеристи-ки, визначення вражають точністю, місткістю, образ цілком бере на себе функцію лі-тературознавчої дефініції. Цю особливість Павличкового критичного мислення поміти-ли і оцінили літературознавців.

Із книг Д. Павличка «Магістралями слова» та «Над глибинами» постає ціла ни-зка постатей, фактів вітчизняної і світової літератури. Шукати в цій низці імен і творів якоїсь хронологічної, проблемно-тематичної чи якоїсь іншої послідовності не можна, і все ж є своя логіка і своя цілісність у літе-ратурно-критичних дослідах поета.

Можна окреслити — певна річ, зі значною мірою умовності — кілька найголовніших пластів літературознавчих зацікавлень Д. Павличка. В першу чергу — це осмис-лення класики, як дореволюційного, так і радянського періоду, а також творчості «учителів і друзів». Важливе місце посіда-ють студії про поетів, чию творчість він пе-рекладав, іноді в повному обсязі. Нарешті, в критичних виступах виявляється чутливість визнаного майстра до молоді, яка при-ходить в літературу.

Кожна із статей Д. Павличка має своє осердя, зосереджує увагу на одній про-блемі, крізь призму якої розкриваються важливі грані творчості письменника і ділового літературного процесу. Так, у статті про Юрія Федьковича Д. Павличко дошукуєть-ся таємниці того глибинного внутрішнього поклику, «живлющого кореня душі поета», який допоміг йому скласти свої перші найсокровенніші поетичні рядки рідною мо-вою. У далекій Італії, біля Касано, в травні 1859 року був написаний його перший вірш «Нічліг». Цей факт, що став початком справ-жньої літературної діяльності Федьковича, викликає в Павличка особливий інтерес. Що спонукало 25-річного офіцера австрійсь-кої армії, який до того писав тільки по-німецьки, написати поетичний твір «руською» мовою (до речі, німецькими літерами, бо інших не знав)? Д. Павличко наводить як найголовніший психологічний стимул: «Тре-ба ж було воякові перед можливою зав-трашньою баталією й смертю помолитися, а молитися найкраще материнською мо-вою».

Такий висновок підказує Д. Павличкові передусім поетична інтуїція, розуміння самої природи психології творчості, природи та-ланту (в статті наводяться й інші важливі мотиви: українське низове жовнірське оточення Ю. Федьковича, співчуття італійсь-ким повстанцям-гарібальдійцям.

Особливо цікавим є погляд Д. Павличка на новелістичну творчість В. Стефаника, напружене, аж болюче прагнення збагнути таємницю сили і влади його «пластичного лаконізму». Дослідник шукає відправної точки, з якої відкрилася б можливість знай-ти критерії підходу, і він вдається до такої аналогії: «З того часу, як глобальний пог-ляд космонавта зобов'язав нас натужувати зір, приглядатись до подій у далеких зем-лях, носити в уяві мерехтливо-мозаїчний образ нинішнього світу, часом важко помі-тити на землі цятку — багато речей і навіть почуттів стали глобальними. Чи ж буде письменник сьогодні і завтра писати про лю-дей лишень одного села чи району? Буде. Дон Шолохова, Джефферсон Фолкнера, Макондо Маркеса далекі від Стефаникового Русова, але й вони можуть бути прикладом того, як письменники нашого віку, малюючи людей щонайдалі з околиць свого дитинства, дають нам постаті світового формату».

Намагаючись збагнути силу впливу стефаниківського слова, Д. Павличко дошуку-ється способу художньої типізації, застосо-вуваного майстром української психологіч-ної новели. Домінантним є твердження про злитність творчості автора «Синьої книжеч-ки» і «Камінного хреста» з особистими переживаннями, про перевтілення в його ге-роїв власної нестерпної муки, «мучеництва його душі». Це твердження Д. Павличко підкріплює тим, що найпродуктивнішим у творчості В. Стефаника були 1895—1900 ро-ки, коли була важко хвора його мати, і він не раз в своїй уяві переживав її смерть, «і те пережиття було страшнішим, як її справ-жній похорон».

Літературознавчій науці доведеться ще не раз досліджувати художній феномен і Лесі Українки, і В. Стефаника, і О. Кобилянської, над творчістю яких замислюється Д. Павличко, але треба відзначити, що його статті і за своїм методологічним підходом і за дослідницьки-критичним інструментарієм стоять на рівні досягнень сучасної літерату-рознавчої науки, виявляють і глибоку еру-дицію, і концептуальність мислення, і май-стерність аналізу.

Літературознавчий хист Павличка особ-ливо виразно розкрився в його статтях, присвячених творчості поетів, які залишили яскравий слід в історії української радянсь-кої літератури. Кожна з них — глибоке й ґрунтовне дослідження і водночас кожна має свій сюжет, свою інтонацію, свої компо-зиційні точки опори. Іноді критична студія може триматися на наскрізному образі, який підноситься автором до рівня концеп-ції. Приклад такого розгортання сюжету — стаття «Відкритість генія», стрижневим мо-ментом якої є образ відчинених дверей у поезії П. Тичини. Тут особливо переконливо проявилася єдність образного і логічно-ана-літичного начал, які взаємно підтримують і доповнюють одне одного, творячи в за-гальному граціозну споруду з рівновагою архітектурних компонентів спостереження і роздуму.

Характер поета, неповторність його життєвої і творчої долі зумовлює