і внутрішню логіку дослідження. Д. Павличко в своїх літературно-критичних статтях не «перевті-люється» в поета, щоб «зсередини» розкри-ти секрети його майстерності, темперамент неодмінно видав би його, зате чутливе око зауважить і зважить найтонші деталі, по-мітить нові якості, які ці деталі (в худож-ньому творі деталь—першоелемент світо-сприйняття і світорозуміння) несуть з со-бою, в якому руслі вони змінюють творчість."
Літературно-критичні дослідницькі праці Д. Павличка, пов'язані з його перекладаць-кою діяльністю, дають можливість краще зрозуміти його засади в справі інтерпретації художнього тексту, донесення всього багат-ства першотвору на новому мовно-культурно-му ґрунті, контакту і взаємодії різних поетик у процесі сприймання твору інакшомовної лі-тератури. Виходячи з того, що «переклад як творчий акт — це найповільніше, багатора-зове, вдумливе читання оригіналу й відтво-рення його іншими мовними засобами» і що «при перекладі зрихлюється, а подекуди й руйнується грунт поезії, чорнозем заміню-ється менш родючими, глинистими породами», поет прагне компенсувати це зрихлення і руйнування скріплюючою силою власно-го таланту, прагне в новій етно-культурній атмосфері й новій мовній одежі залишити по-езію поезією, а не блідою тінню оригіналу. Оцінюючи, наприклад, переклад поеми Т. Г. Шевченка «Марія», здійснений Б. Па-стернаком, він говорить, що «геніальне Шевченкове осяяння було не просто вивчене, а вистраждане російським поетом. Б. Пастернак вклав у переклад «Марії» не тільки шев-ченківський, але й свій біль за тих матерів, трагедія котрих полягає в тому, що вони на-роджують спасителів, одержимих справед-ливістю апостолів завтрашнього дня»2. Д. Павличко уміло знаходить для перекла-ду твори, в яких його тонке естетичне чуття вловлює спорідненість з українською пое-зією в творах Ю. Словацького і Я. Івашкевича, в О. Блока йому помітні перегуки з П. Тичиною, в О. Прокоф'єва — з українсь-кою народною піснею, в А. Тарковського — відгомін Г. Сковороди, в Н. Вапцарова і Л. Новомеського «прочитує» сліди впливу шевченківського слова, що лежать не на по-верхні, а виявляються в глибоких шарах генезису поета, кровоносних судинах його стилю.
У статтях, рецензіях, виступах Д. Павличка зосереджено цілий комплекс актуальних проблем сучасного творчого процесу, що обіймає такі галузі, як прочитання класики, теорія і практика поетичного перекладу, оцінка — не раз у вдумливому першопрочитанні нового твору, роль пісні в нашому житті і вимоги повноцінного поетичного тек-сту, зростання літературної зміни.
Глибока серйозність і відповідальність, якими позначений підхід Д. Павличка до творчості молодих, характеризує цю ділян-ку його творчої діяльності як одну з най-важливіших і найпотрібніших, як глибоко усвідомлене почуття обов'язку, сформульо-ване народною етикою ще наших предків: вчитель має виховати учня, учень повинен перерости вчителя. Загалом же літературно-критична діяльність Д. Павличка є не тільки однією з важ-ливих граней різнобічного таланту письмен-ника, а й важливим фактором розвитку української радянської літератури протя-гом останніх десятиліть, фактором, який визначає постійне зростання її ідейно-есте-тичного рівня, збагачення ідей і форм.
Важливою гранню творчості Д. Павличка є його робота в кіно, позначена такими та-лановитими кінотворами, як «Сон», «Захар Беркут», що ставилися за сценаріями поета й здобули широке визнання глядачів. Не-пересічна й пристрасна публіцистика, про-йнята наскрізною ідеєю любові і ненависті, а ще, як свідчать визнання у ліричну хвилю, манить до себе й сувора проза...
Належачи до типу письменників, яким тісно в рамках одного жанру, — це найго-ловніша і найповніша ознака таланту — Д. Павличко підпорядковує всю свою твор-чу діяльність благодатній меті розвитку культури зрілого соціалізму, духовного вза-ємозбагачення народів нашої країни, збли-ження прогресивних культур світу.