Випадок у Київському університеті не захитав ні моральних, ні суспільних поглядів Д. Павличка. Та й не було це для нього першим студеним повівом соціальних суперечностей, здатним пригасити палахкотіння молодої душі. Романтичні ілюзії ніколи не мали над поетом особливої влади; смислом і загадковістю повнилася для нього сама реальна дійсність. Та й доля не роз-щедрилася на «сни рожевого дитинства», а тим паче юності.

Від осені 1945 р. до весни 1946 р. Д. Павличко був ув'язнений у Станіславі по сфабрикованому звинуваченню в причетності до бандерівських злочинств. У ті роки рвійність у викритті всі-ляких «змов» та «груп» не була дивиною, особливо на західних, нещодавно возз'єднаних землях України. Комісія з Москви визнала безпідставними висунуті проти групи підлітків звину-вачення, але баланди покуштувати довелось.

А «на волі» чигала інша кривда — школярів, які запізна по-верталися додому, перестрівали бандерівці, допитуючись, чи бува, не комсомольці. Про кого таке дізнавалися — тих катували і страчували. Такою була дійсність. Надивився Д. Павличко і на повішених активістів, і на заподіяні «лісовиками» пожежі. Зблизька спізнав «лице ненависті», лице націоналістичного звірства, запам'ятав його на все життя.

Отак гартувалася нетерпимість до всякої соціальної неспра-ведливості, перегинів, якими б гаслами вони не прикривалися. Кожний прояв націоналізму завжди кликатиме поета до бою за рівність усіх народів, казенна бездушність і сваволя глибоко обурюватимуть його людську гідність. Як зізнається нині поет, до XX з'їзду КПРС він був внутрішньо готовий, особа «вождя всіх народів» ніколи не викликала захвату. Навіть на юнацький розсуд Сталін і його практика ніяк не сполучалися з кличною і дорогою ідеєю комунізму.

Ще будучи в університеті, Д. Павличко керує літературною частиною Львівського ТЮГу, з 1953 р.— навчається в аспіран-турі під керівництвом академіка М. Возняка. Однак поетична творчість відсунула наукову роботу на другий план, і дисерта-ції він так і не захистив. Гадаю, аби нині, як колись, було при-йнято присуджувати науковий ступінь за сумою праць, Д. Пав-личко із сотнями своїх блискучих літературознавчих і критич-них студій одержав би вищий.

Від 1957 по 1959 рр. Д. Павличко керує відділом поезії журналу «Жовтень», наступних п'ять років — на «творчих хлібах». Переїхавши до Києва 1964 р., поет якийсь час працює в сценарній майстерні кіностудії ім. О. Довженка (за його робо-тами поставлені фільми «Сон» — у співавторстві з В. Денисенком, та «Захар Беркут»). 1966—1968 роки віддані роботі в секретаріаті правління СПУ, а потім знову «творчі хліби» і ве-лика, може, не так за часом, (1971—1978), як за покладеними зусиллями робота на посаді редактора журналу «Всесвіт». І тепер Д. Павличко вважає його своїм дорогим дітищем (цілий ряд всесвітньовідомих письменників уперше прийшли до українського читача саме зі сторінок цього журналу). Секретар СП СРСР від 1986 р., з 1988 р.— секретар правління СПУ. І про-тягом усього часу — численні відрядження, поїздки за кордон, участь у роботі багатьох делегацій та комісій, товариств, редко-легій тощо. Таким у загальних рисах виглядає трудовий шлях Д. Павличка, а на творчий — мусимо повернутися від початку.

1 січня 1951 р. в газеті ЛДУ «За Радянську науку» був опуб-лікований перший, як вважається, вірш Д. Павличка «Дві ялин-ки».

Перша книжка Д. Павличка «Любов і ненависть» (1953) тому й стала першорядним явищем молодої музи, що принесла поезію громадянськи стривожену і гострокутну. Звеличення радян-ського сьогодення виростало зі свідомості учорашньої нужден-ності, а тому не мало казенної заданості. Воно прямо адресува-лося народу, що здолав стихію власництва й темноти, зажив благородно і сміло:

Мене також чекала згуба,

Нужда і безробіття вир —

Я син простого лісоруба,

Гуцула із Карпатських гір.

Наприкінці 50-х поезія Д. Павличка увіходить в сталі про-блемно-тематичні річища, які пронижуть усі наступні книги поета. Виходячи на перший план чи відступаючи вглиб худож-нього континенту, вони будуть наповнюватися й тужавіти фі-лософським нуртом. Творчий розвиток поета видаватиметься рідкісне рівним і висхідним, хоч матиме, безперечно, винятково зоряні години.

Відданість певним темам помітна і в цьому тритомнику, складеному не за хронологією зі збірок, а з великих поетичних циклів, писаних протягом двадцяти-тридцяти років. Такою бачиться громадянсько-публіцистична лірика від згаданих поезій до інвектив «Спіралі» (1984) й «Поем та притч» (1986). Як одне велике дослідження прочитується у Д. Павличка культуроло-гічна тема, започаткована віршами, присвяченими Таланові (1953), і продовжувана досі. Ще одне річище — унікальна за пристрасністю та відвертістю інтимна лірика, що вперше озва-лася «Пахощами хвої», сяйнула «Гранословом» (1968) і гор-до піднеслася в «Таємниці твого обличчя» (1979). Крутими берегами рубаїв, сонетів і поем аж до восьмивіршів (1988) означена медитативно-філософська поезія, що дедалі сильніше вабить до себе поета, нагадуючи про психологічні закони творчості, за якими юності ближче захоплення, а зрілості — роздум.

1977 р. Д. Павличкові за книгу «Любов і ненависть» була при-суджена Державна премія Української РСР ім. Т. Г. Шевченка.

80-і роки не вносять у поезію Д. Павличка помітних змін, хіба що видається вона більш зосередженою на соціально-філо-софській проблематиці, більш свідомою власної природи (не випадково збірка 1984 р. має назву «Спіраль» — знак діалекти-ки).

Від 60-х років Д. Павличко пише для дітей. Великої популяр-ності зажили його поеми «Золоторогий олень» (1968), «Пригоди кота Мартина» (1987), в яких прозирає поетика народної байки, як її розумів, зокрема, й І. Франко, створюючи свого «Лиса Микиту». Динамічність сюжету, яскравість характерів, жи-тейська виваженість оцінок, за якими боягузтво і скнарість висміюються, а шануються чесність і мужність,— все це