Павличко — людина допитливої, неспокійної вдачі; якби не судилося бути поетом, став би, можливо, мандрівником чи відкривачем нових земель. Він багато мандрує. На його палітру лягли кольори польського і угорського неба, зашуміли в рядку сосни Суомі і канадських лісів, чорно-сині тони Куби, картатість нью-йоркського Бродвею. Але поза барвами і ди-вами зовнішнього світу, поза пишнотою рек-ламних вітрин і неонової мішури пильний зір поета бачить людину, в її падінні і зрості, в її внутрішніх пристрастях і конфліктах.

Інтернаціоналізм його мислення і совісті, виплеканий в надрах рідного народу, розкрився і задзвенів високою нотою у віршах суворих і ніжних. Ми відчуваємо, як сердечний біль поета переливається в «біль Гренади і траур-ну зажуру Конго», а глибокі свої симпатії він адресує кубинським дівчатам, що за боро-дачем офіцером ідуть з важкими автоматами за плечима. Душевна розмова його кладеться до убогої негритянки, рукам її він співає «золоту хвальбу».

Чорна моя! У чорну нивку

Малим багато я зерен загріб...

В мого народу у пошанівку

Чорна робота і чорний хліб.

Я все віднині робити буду,

Щоб слово «чорний» чистим було.

Оця повага до людини і її праці на землі, до її революційних, моральних і національних святинь, до її минулого і майбутнього є ха-рактерною для закордонних циклів Павличка. І можливо, саме в ці часи, перебуваючи між іншими людьми, під іншими враженнями, в нього так гостро і по-синівськи ніжно забри-ніла основна струна його творчості, найінтимніша мелодія його життєвого покликання — любов до рідної землі, з її хлібом і сіллю, до її людей, з печалями і радостями, пошана до материнської пісні і мови, бо розлука з нею, в кожної людини поза категоріями пое-тичними, породжує щемний біль, ту невивчену безсмертну ностальгію, яка ніколи не ми-неться.. Вона жила у вогнистих Шевченкових творіннях, будила Франкові думи у європейській ночі, Рильському у Парижі щебетала українськими солов'ями і в молодій поезії України пустила свій животворний корінь. Тож не раз і не двічі мій друг карбує в ряд-ках, в задушевних роздумах це високе почуття.

О рідне слово, що без тебе я?!

Осміяний людьми кретин-стиляга,

Безрідний, кволий жебручий блудяга,

Що сам забув давно своє ім'я.

Моє ти серце, пісня, і відвага,

І прізвище, і сила, і сім'я.

Ти вся душа нескована моя,

В найтяжчі дні — надія і наснага.

«В найтяжчі дні — надія і наснага»! Це не просто гарний, ефектний рядок, бо в ньому закладена тверда основа того, чим живе поет, що кермує його думкою і роботою. А сьогодні в Павличка тієї роботи задосить. Він добре настроєний, як музичний інструмент, кожна струна бринить, відповідає людині. І думкою, і звучанням, і вболіванням. Художник слова, створюючи хоч найменші цінності, сам зростає в роботі. Так здорове дерево відкладає міцний шар древесу, щоб рясніше плодоносити. І птиця міцнішає в крилі. І вода вергає каміння, шукаючи би-стрини плину. А що ж людина? їй дано мисль і чудодійний дар слова, аби перетворювати буття і формувати людське щастя. Поезія — найтонша форма перетворення і видіння сві-ту, і служити їй — значить щоразу обновлювати себе, нарощувати нові клітини, бо від-творене не є доконечним, а перейдене не відкривається вдруге.

Молодий голос Дмитра Павличка вийшов сьогодні на нове широке коло. Він сам змуж-нів, став скупішим і суворішим на слові. Кру-тий етап роботи вимагає зосередження. Пора плодоносу просить гудзуватого коріння. Він сьогодні його відрощує, нещадно відрубуючи те, що непотрібне в дорозі, хоч іноді і жал-кує за тим, що було несправедливо ображено чи перекреслено. Але не цим характер-ний сьогодні Павличко. Новий час породив не тільки в матеріальному світі нові енергії і відкриття, але і в духовно-творчому житті: заглибив процеси образного мислення, усклад-нив ліричні рефлексії і асоціативні сполу-чення. Ідейно-філософська масштабність віку викликає сьогодні до дії поезію інтелектуаль-ну, мудру на слові, безмежну в своїх катего-ріях і художніх потенціалах, де сфера емо-ційного звучання виповнюється своєрідною гамою кольорів, звуків, душевних відтінків і найглибшим — у меті своїй, — найправдивішим і найпристраснішим зображенням і розкрит-тям людської вдачі. Діалектика душі прагне до складної діалектики слова. Отже, поетові із справжнім обдарованням є над чим попра-цювати, відкриваючи нові сторінки ще не баченого і не пережитого, коли диво поетич-ного слова несе в собі величезну напругу на-дій і тривог майбутнього дня. Дмитро Павличко мужньо виходить на цю дорогу. Пульс нової поезії, безкомпромісної до ідилічної бездумності і рожевого лакуван-ня, владно полонив його. Вірші «Руки», «Цим-бали» та інші вірші збірки «Гранослов» є тому вірною запорукою.

Придивляйся до рук своїх. Придивляйся,

Думай, кому ти їх подавав неохоче,

Згадуй усе, що ти ними зробив.

Добре, якщо не затремтять ніколи

З ненависті до тебе твої власні пальці.

Ох, ці руки, ці мозолясті віти трудового жит-тя! Вони пам'ятають звичку батька мислити мозолями, несуть твоє дитинство на глибоких зморшках, спалюють невірно обрану стежку. Підлість боїться помаху цих рук. Поетова мисль, шукаючи глибинних джерел, тепер