Мені хочеться побажати Дмитрові Павличку, як і самому собі, більше знайти оцих скар-бів, цієї квітучої папороті щастя, що захована в тайниках слова. Але й то ще не все. Бо з кожною знахідкою кожен з нас іде на твер-дий іспит, на живий суд людського серця. Чи не так? А серце знає, де слово міддю дзве-нить, а де розпадається, як глина. Тож нехай те відлите слово буде йому порадником і су-путником на шляху, по якому ще довго йти.