Після цієї книги вже не так важитиме спосіб висловлювання, як актуальність та проникливість думки, міра правди. Істо-рично складеться так, що «Гранослов» стане в ряд найяскраві-ших літературних явищ, які будуть останнім піком 60-х, за котрим почнеться спад інтелектуально-духовної активності суспільного життя, названий нині періодом застою. Звісно, будуть у ньому свої озоріння й відкриття, крізь товщу догматиз-му та байдужості літературна думка пробиватиметься до дже-рел життя і правди, готуючи майбутнє прозріння. Та «Грано-слов» лишиться одним з найбільших світил, під яким усі нерів-ності літературного поступу, всі його западини, злами та вершини бачитимуться з особливою ясністю.

Д. Павличко вигранив у слові ряд ідей, які десятиліття вино-шувало в розтулених долонях полемік та запальних суперечок. Насамперед це стосується нового масштабу особистості, прилу-ченої до космічного бездна та часового безміру. У всесвітньому безмежжі крилатів історією Демон М. Вінграновського, зі свіч-кою між зірок шукав розгадку буття інтегральний мандрівник І. Драча, щось величезне й притягальне відкрилося людині в надрах атома і неба. Але ця ж людина в п'янкому відчутті могутності вже починала тривожно позиркувати через плече на зелену колиску землі, звідки її вихопила стрімка течія НТР, шукати земну антитезу космічної безконечності як духовної пустоти. Це й низка поезій «пізнього» А. Малишка, і «Крапля» В. Мисика, і «Про хоробрість» Б. Олійника, й чимало іншого, де примирялася «фізика» і «лірика», закладалися підвалини гума-ністичного потрактування космізму як світовідчуття. Д. Пав-личко опоетизував людину як начало всіх начал, показав у її звичайності духовне безмежжя, те, що й пов'язує кожне смертне «я» із вічним всесвітом («Космос»).

Земна велич людини розкрилася в «Гранослові», втихомирю-ючи ентеерівські амбіції та вносячи перспективу в щодення. Д. Павличко зобразив особистість не як володаря природи,— ця популярна в 50-х ідея почала виявляти свою ущербність,— а як частинку цієї природи, невіддільну від усього сущого, фрагмент загадкового круговороту матерії, де відбувається взаємоперехід вічності й миті. Поза цим контекстом просто неможливо зрозу-міти незглибимість Павличкового, писаного з натури малюнка, об'ємність характеру, духовного мікрокосму, який шириться від серця і діловитим сновиганням бджіл, і мовчазним терпінням дерева, і горбкуватістю теплої землі, на якій квіти вигойдують мед:

Біля вуликів на землі

Лежить собі дід мій і куня.

І лазять бджоли по його чолі,

Як по розтрісканім зрізі пня.

І лазять бджоли по запалій щоці,

А він лежить собі, як неживий.

Очі його, немов чорні рубці,

Зашиті сивою ниткою вій.

Не ворухнеться його рука —

нехай беруть собі карий мед

Дідусь мій до смерті своєї звика,

Як звикає до слави поет.

(“Біля вуликів на землі...”)

Придивіться до цієї грандіозної у своїй філософічності й простоті картини — тут немає праху, а є матерія у безконечному триванні, що виявляє різні властивості аж до сві-домості і доброти як вищої її сутності. Поезія, дитя мрії та ідеалу, розкрила духовний космос людини по цей бік буття. В естетиці українського вірша це було на той час звершенням безсумнівно значущим. У земних клопотах і пори-ваннях одкривалася даль духовної безконечності. Й досі не маємо нічого подібного осанні гордої плоті, виспіваній Д. Павличком у сонеті «Лук», у віршах «Очі твої злочинно-гречні», «Моя гріховнице пречиста». Крайня як на нашу літературну традицію відвертість цих поезій виправдовується духовною далиною, що відкривається в торжестві земного кохання. Досі немає рівного «Молитві» Д. Павличка вірша во славу Шевченковому генію, бо тут углибає і розкошує в духовному безмежжі щаслива ним особистість.

Це особливе розкрилля виявляється і в гостроті соціального зору, що лемешем перегортає товщі злежаних і виснажених уявлень. Згодьтеся, потрібна справжня інтелектуальна свобода, аби підважити безгрішність і безсумнівну правоту народної маси так, як це зробив Д. Павличко у вірші «Аутодафе» (тепер публікується під назвою «Ян Гус».) Найпосутнішим словом про діалектику національного й інтернаціонального досі лишається вірш «В кабінеті Леніна», вперше після «Гранослова» пропоно-ваний читачеві. Низкою інвектив («Манекени», «Страх» та ін.) митець утручається в морально-етичні проблеми доби як речник правди і демократії. «Бажаючи дійти суті поетичної творчості Д. Павличка,— пише Ф. Неуважний,— ми б відкрили в ній думку про цілковиту офіру слова в ім'я найвищих цінностей — правди, добра і краси. Буде це також усвідомлення доконечно-сті праці, зусилля, мозольного труда, розуміння потреби поєд-нання в поетичному слові «раціо» та «емоціо». Це буде макси-мальне твердження, виражене у вірші «Navigare necesse est!», що продовжує ідею, висловлену Лесею Українкою в «Contra spem spero» чи І. Франком у «Semper tiro». Слушно підмічена гро-мадянська наснаженість Павличка не мусить, однак, затінюва-ти того факту, що сама вона є виявом різнопланово багатої натури, пошукованої філософами істинно людської сутності. Трибунність поета відрізняється від ораторської наступально-сті чергового на вічі промовця так, як похвала життю від похвали богові, грім небесний од грому овацій, росяна тиша досвітку від тиші келійної. Це — спосіб життєвідчуття, а не одна з його форм, а тому й проявляється в усіх поетичних жанрах, розши-рюючи і саме їх коло.

Перегортаємо чергову сторінку і несподівано опиняємося в прозорій морозності «Зимових краєвидів», «на пленері», де й не видно запаленого ідеєю трибуна, котрий щойно допікав і термосив нас ядерним словом: «Повітря, неначе прозорий граніт, слюда снігова ряхтить, наче манна...». Тільки зрідка долине з глибини пейзажу голос автора («шлях тоді проляже в світ, коли йтимуть за тобою»), але на мить, бо сам він розчи-ниться в ландшафті,