У 1919 р. поет покинув свою батьківщину і опинив-ся у таборі націоналістичної еміграції. 25 років прожив він за межами України у важкій тузі за рідним краєм. З 1923 року до останнього дня свого життя (22 липня 1944 р.) жив він у Чехословаччині.

В еміграції писав О. Олесь поезії туги і жалю за втраченою батьківщиною, писав казки, а також сати-ричні твори, в яких висміював націоналістичну емігрант-ську верхівку.

Останні роки поет жив у самотині, в бідноті. В ньо-го навіть не було коштів на лікування.

Помер Олександр Олесь у Празі. Там його і похо-вано.

Життєвий і творчий шлях О. Олеся був складний, нерівний, навіть трагічний. Та серцем своїм, поривання-ми він прагнув бути з рідним народом.

У кращих своїх творах Олександр Олесь виступив як дуже обдарований поет-лірик з виразним індивіду-альним стилем. Є в поета прекрасні вірші про револю-цію 1905 року, чудові пейзажні поезії, своєрідна і щира любовна лірика. Є драматичні етюди, талановиті сати-ричні твори та майстерно написані казки і вірші для дітей.

Самобутність поетичного таланту Олеся відчула пе-редова українська інтелігенція вже з появою його пер-ших творів.

Іван Франко в рецензії на збірку «З журбою радість обнялась» писав: «Весною дише від сих віршів. Висту-пає молода сила, в якій уже тепер можна повітати май-стра віршової форми і легких граціозних пісень. Майже кожний віршик так і проситься під ноти, має в собі ме-лодію».

Своє ставлення до життя і боротьби народу, своє громадське обличчя поет розкриває насамперед в своїй громадянській ліриці, в тих поезіях, що виражали дум-ки, настрої і прагнення передових людей того часу, всього народу.

На відміну від тих поетів, що шукали «чистої краси», відвертались од життя і боротьби народу, Олесь у сво-їй першій збірці приділяє багато уваги громадянським мотивам. Цими мотивами в більшій чи меншій мірі пройнята і його інтимна та пейзажна лірика.

На багатьох кращих його поезіях відчувається по-дих Шевченківської музи, відчувається дух революцій-ної романтики Максима Горького, Лесі Українки, Ми-хайла Коцюбинського, які утверджували в своїх творах високі ідеали боротьби за щастя людини, кидали виклик міщанському болоту, де задихалася й гинула велика мрія про справжнє людське щастя.

Уже в багатьох ранніх поезіях Олеся, датованих 1903-1905 роками, звучить протест проти сірої буден-щини, проти світу міщанства. В алегоричних образах Орла, Лебедя, Сокола, Іскри, що линуть до світла, у високості, поет утверджує пориви до мрії, до справж-нього життя. Він з болем говорить про тих, що гинуть на дорозі до щастя, але щиро захоплюється не-зламністю їх духу.

В поезіях «Іскра», «Лебединій зграї», «В болоті жа-би рай знайшли», «На високій скелі ранньою добою» та ін. Олесь співає пісню «безумству хоробрих», прово-дить ту ідею, яку ствердила Леся Українка в одному із своїх оповідань, де змальовано метелика, що згорів, по-летівши до світла, і кажана, що дрімав, заживо гнив у темноті, страхаючись вогню.

З наближенням революції символічні образи в пое-зії Олеся стають все більш зрозумілими і доступними, набирають чіткішого громадянського змісту.

У вірші «Ой не сійтесь, сніги» поет звертається до явищ природи. Але кожен читач без труднощів розуміє, що тут йдеться в першу чергу про весну в житті народу.

Революцію 1905-1907 років привітав поет з захоп-ленням, як весну у житті пригноблених народів царської Росії.

Ця радість, віра в перемогу над темними силами царизму звучить у багатьох віршах, сповнених оптиміз-му, бадьорості, заклику до боротьби.

Ліричний „герой цих віршів, пройнятий настроєм по-всталого народу, щиро радіє, бачачи, як вчорашні раби стають людьми, борцями за свої потоптані права.

Поет сповнений віри, що в цій боротьбі порве кай-дани неволі і його рідний український народ. Цією ві-рою в духовні, в революційні сили українського народу сповнені зокрема поезії: «Сніг в гаю...», «Ой не квітни, весно...», «Я більше не плачу». Ці вірші своєю будовою нагадують народні пісні. Перші два рядки в строфі ос-півують явища природи, а останні два малюють карти-ну з реального життя людей. Цим художнім паралеліз-мом поет домагається емоційності твору, викликає в читача глибоке почуття любові до рідного народу.

В період революції 1905-1907 років з-під пера Олександра Олеся вийшла низка віршів-закликів, які ви-ражали настрій, прагнення повсталого народу. Сила цих віршів в їх простоті, переконливості і великій, поетичній наснаженості. Вони хвилюють, бо сповнені палкого по-чуття, гніву до гнобителів, віри в перемогу над ними. Не дивно, що такі вірші ставали революційними пісня-ми народу. Серед них в першу чергу слід назвати: «Міц-но і солодко, кров'ю упившись...» та «Ми не кинемо зброї своєї». В них автор майстерно поєднує заклик до боротьби, що повторюється як рефрен у кожній стро-фі, з конкретними картинами народного горя, якими умо-тивовується цей заклик.

Остання строфа цього вірша стверджує, що настав час всенародної відкритої боротьби з ворогом:

Як гімн революційної боротьби, звучить вірш «Ми не кинемо зброї своєї». Написаний він розміром «Мар-сельєзи», та й по духу близький до цієї знаменитої ре-волюційної пісні.

З багатьох поезій Олеся періоду першої російської революції віє журбою, смутком. Та це не розпач, не безнадія, не стогони, що розслаблювали читача. Біль-шість таких творів сповнені пекучого болю по жертвах революції.

Кого не схвилює ніжним ліризмом поезія «Айстри», яку Микола Лисенко поклав на музику? Розцвіли чудо-ві айстри опівночі в надії на світлий рожевий ранок, на теплі весняні дні. Майбутнє здавалось їм ясною казкою. Та не судилось здійснитись їхнім маренням. Замість