Реферат:
Михайло Батіг – представник літературної ниви з Тлумаччини.
План
Михайло Батіг – представник літературної ниви з Тлумаччини.
Інтимна лірика Михайла Батога.
Філософські мотиви в творчості літератора Тлумаччини.
Михайло Батіг – автор літературного альманаху “Волошки на долоні”. Він у своєму житті зумів багато чого досягти. Але найбільший його здобуток – самоутвердження у творчості, це більш ніж переконливо засвідчують і анотації до його доробок. Саме видання “Волошки на долоні” наче підсумок більші чи менші ужинки тлумачан на ниві прози та поезії. І водночас дає всі підстави ствердно сказати: Михайло Батіг гідно репрезентує сучасну українську літературу.
У контексті сучасної української літератури поетична творчість Ми-хайла Батога ще належно не осмислена критикою. Зрештою, вона від цього нічого не втрачає. А, може, й навіть виграє. Бо дає читачеві можливість повсякчас самотужки, а не за критичними орієнтирами „розтлумачувати" суть творчого стилю поета. Він, скажу прямо, за опануванням тем через рефлекції та асоціації дещо ускладнений для швидкого сприйняття. Але читач розважливий, думаючий завжди знайде у віршах Михайла Батога живильну силу для серця, розуму, пам'яті.
...Слова злітали
з безплідних дерев
Інеєм
За комір фуфайки
Іуда ішов по снігу
селом
босоніж спотикався
об зачинені двері сердець...
Загалом, на мою думку, поезія Михайла Батога має магічну силу стихії (незайманої води чи вихору (дідька) у спекотну днину), яка зашарпує у калейдоскоп свято-гріховного буття і шикує... шикує під міру прощення чи кари.
Народився в 1965 році в селі Кармазиновка, що на Луганщині. Зростав у селі Олеша. Закінчив Кам'янець-Подільський педін-ститут.
Поезія Михайла Батога вимагає інтелектуальних зусиль від читача. Розкутість форми, асоціативність мислення, з акцентом на розгорнуту метафору, вирізняє його вірші з-поміж інших.
Друкувався в багатьох журналах і газетах України. Перемо-жець Міжнародного конкурсу молодих українських літераторів "Гранослов" (м. Київ, 1995 р.), лауреат літературної премії ім. м. Чернявського (м. Луганськ, 2000 р.).
Член Національних спілок журналістів і письменників Украї-ни.
Працює кореспондентом тлумацької газети "Злагода".
СПІВ СИНЬОГО ПТАХА
Дзеркало мого обличчя
у ньому
ще тліють риси
мого обличчя
але мене
вже нема
це буває тоді
коли вже нічого
не зосталось від сьогодні
коли в кишенях -
вітер
коли випито до дна
останній келих
я підходжу ближче
і бачу
як
мої очі
моє волосся
мої думки
стають чужими
укотре
старе потріскане дзеркало
насміхається з мене
а тому
не варто шукати
у ньому
моїх очей
мого волосся
моїх думок
не варто дивуватись
що в ньому
стоїть хтось чужий
з моїми очима
з моїм волоссям
з моїми думками
це буває тоді
коли старе
потріскане дзеркало
не бажає лукавити.
Коли приходить ніч
без стуку
вона входить
у мій дім
моя кров
розпечена лава
замерзає кригою
поперек горла
мій крик
захлинається тихо
у власнім шаленстві
до мене
приходить ніч
твого великого міста
вона приносить мені
не молитву
а древні гріхи князів
не ікони
а ідолів
умитих гарячим вином
ніч
плаче на моїм плечі
криком цнотливих полонянок
котрих за обідом
ґвалтують
захмелілі старі
печеніги
ніч
кривавить мовчанням
рабів
великої нації
епох
золотої орди
і третього риму
щоночі
без стуку
ніч
входить в мій дім
сідає мені на коліна
обпалює
своїми тайнами
мій захмелілий спокій
ніч
цілує мене
твоїми устами
шепоче
твоїми словами
щоб уранці
померти в мені
твоїми надіями.
* * *
мені радили
покинь цю жінку
вона принесе тобі
біду
вони не знали
ця жінка - єдина
з-поміж усіх
котра
хоч щось
принесе мені.
* * *
усю ніч
я малював її портрет
з голубом на долонях
з трояндою на колінах
ранком
голуб злітав з її долонь
троянда падала з її колін
день
перемальовував її портрет.
Єдина втіха
обабіч
непідробним смутком
ржавіли дерева
і куталось
в пухкий шальок ночі
моє останнє бажання
в якому
я намагався
описати їй
спів синього птаха
але марно
вона мовила
що віднині
не переносить звуки флейти
і різні
дитячі вигадки
на кшталт синього птаха
а просто
хоче заміж
за цілком нормальну людину
яка здатна
не лише кохати тіло
але обгорнути
у вишуканий стиль
вона мала рацію
настільки
що я засумнівався
у доречності
наших з нею світанків
єдине втішало мене:
її сукня
ліловим відтінком
нагадувала синього птаха
у хвилини щастя.
Рибина
Мої пальці
дихають
у ритм
твого чекання
відшукуючи
опуклу витонченість
живота
на п'ятому місяці
вагітності
Занурюючи
мої пальці
у пругкість
цитринової шкіри
ти кажеш:
я - море
в якому плаває
лише одна рибина
Простирадла
крадуть тепло
твого тіла
Вікна
нахабно регочуть
з твоєї ніяковості
Стіни
ладні розчавити тебе
панелями
Мені жахно
від довершеної ідилії
мертвості
А тому
я беру у долоні
твою вагітність -
і ховаю від світу
(а під цитриновою
шкірою моря
б'ється
беззахисна рибина).
У порожній кімнаті
Руки
що народжуються
з твого голосу
Крила
що виростають
з твого бажання
Ультрамарин
що спалахує
у твоєму погляді
У твоєму голосі
народжуються руки
(але нікому мене приголубите)
У твоєму бажанні
виростають крила
(але нікому мене вознести)
У твоєму погляді
спалахує ультрамарин
(але нікому мене зрозуміти)
холодні руки
твого голосу
байдужі крила
твого бажання
згаслий ультрамарин
твого погляду
наприкінці дня
в порожній кімнаті
Дорога втрат
вона сиділа
в розкладному кріслі
читала Євангеліє від Йоана
розклавши
оберемок
пройдених доріг
став переконувати
що
найщасливіша моя дорога
та
котра привела до неї
відклавши
Євангеліє від Йоана
вона бачила
лише одну
мою пройдену дорогу:
ту
на якій я
найбільше втратив.
Твої листи
чужими
вагітними жінками
приходять
до мене
твої листи
твоїм листам
завжди затісно
в далекому світі
чужим
вагітним жінкам
завше
незатишно
в моїх снах
чужі
вагітні жінки
з моїх снів
ніколи
не читають
твоїх листів
з далекого світу
чому ж тоді
ти ніяковієш?
Поки горить свічка
жінка
яка на Святвечір
приходить на цвинтар
запалює свічку
залишає в тарілці кутю
ревно молиться
жінка
яка на Святвечір
приходить на цвинтар
колись
лежатиме в цій землі
але над її
могилою
не горітиме свічка
не замерзатиме кутя
не молитиметься ніхто
жінка
яка повертається
з цвинтаря
на Святвечір
думає
про єдину дитину
убиту в утробі.
Молитва на користь чужинцям
Із фантасмагоричного
1.
ми не знали Бога
ми молились
нашим проводирям
а тому
спершу
віддали чужинцям
своїх дружин
потім
віддали
своїх синів
а після
ми віддали
свою мову
2.
знову і знову
засукавши рукави
по лікті
із вогненною зброєю
на грудях
і диявольською посмішкою
на обличчях
вони топтали
землю наших предків
та ми не здавались
авжеж
ми не були антеями
але наша земля
давала нам сили
не бути рабами
3.
через дев'ять
місяців
вони повернули
наших дружин
через дев'ять
років
вони повернули
наших синів
через дев’ять
століть
вони повернули
нашу мову
але ми більше
не захищались
не гноїли
тілами чужинців
наші степи
не зрошували
власною кров'ю
гори
у нас було все
окрім рідної землі
4.
дев'ятсот дев'яносто дев'ять
світлових років тому
наші проводирі
сказали
щоб ми спершу
віддали чужинцям
своїх дружин
потім -
своїх синів
а після -
свою мову
5.
ми не знали
Бога
ми молились
нашим проводирям.
* * *
Іуда ішов по снігу
Вітер
рвав повіки очей
Хрестами
вростали у землю
хати
Дим лягав навзнаки
повією
щоб після
знятись до неба
І стати
святим духом
Іуда ішов по снігу
селом
Чорне вороння
камінням
падало вниз
"Ой чи є, чи нема
пан-господар дома?.."
Слова злітали
з безплідних дерев
Інеєм
за комір фуфайки
Іуда ішов по снігу
селом
босоніж спотикався
об зачинені двері сердець
Конвоїри
кидаючи жереб
ділили одяг Того
Хто мав прийти вчора
Іуда ішов по снігу
країною
п'яних пророків.
Розмова на дідовій млаці
Триптих
Груша
розказували
що на Спаса
як водиться
ще ніхто в роті
з рідних й крихти
не мав
(бабка освячувала
в церкві садовину)
я ж сидів малорічний
від дня зачаття
гріховного
як саме кохання батьків
під старою грушею
і гордо цмокав палець
знехтувавши давно
щедрими