Так Пачовський продемонстрував нам, що він є великим майстром нашої мови, щирим і талановитим поетом, який глибоко налаштував своє вухо до мелодії наших народних пісень і мови народу і хто має майстерну техніку вірша, якою володіють лише деякі, він одним дотиком може переносити ніжні акорди в наші душі, будячи бажаний настрій і витримуючи це до кінця. У слові, у властивостях і поетичних можливостях книга Пачовського пробудила в мені величезний радісний відгук. Його потоки поезії, природні, добровільні, якнайпростіші вияви його почуття. Навіть якщо це почуття усе ще не дуже глибоке і коло вражень не широке, навіть якщо його мелодії монотонні, тим більше вимагають потребу віддатися його таланту, що може виразити найпростіші й найбільш звичайні речі поетично, не стереотипно, може малювати новими (свіжими) не позиченими кольорами.

Деяка слава була завойована серед модерністів Петром Карманським (1878-1956), чия збірка “З теки самовбивці” опублікована була в 1899. його друга збірка “Ой, люлі смутку” (1906), мала характерну передмогу товариша Михайла Яцківа: “Ми були народилися випадково, нещасливо, зруйнувати дешеві погляди, порушувати солодку слабість міщан.” Ми охрещуємо наших дітей зі сльозами наших людей, зміцнюємо їх у вогні наших сердець і ведемо їх далі до Храму краси. Там існує деяка комедія: багато хто не сприймає нас усерйоз, але наша аудиторія велика. Це родовід товариша Петра. Його книга передбачена для тих, хто буде супроводжувати нас, для тих як писав Пшибишевський, хто рубає нові доріжки в пролісах.”

Карманський видав інші збірки песимістичної лірики: “Пливем по морю тьми” (1909) і “Під відкритим небом” (1917). Він також переклав Данте. Після революції 1917 він провів якийсь час у Південній Америці, створивши книгу подорожей “Між рідними в Південній Америці” (1923). Він також залишив деякі яскраві спогади про “Молоду Музу” – “Українська Богема” (1936). Після 1941 він написав кілька про радянських трактатів.

Два молодших поета “Молодої Музи” заслуговують бути згаданими: Степан Карпецький (1881-1944) був також критиком драми і фейлетоністом під псевдонімом Тиберій Горобець. Він видав збірки поезій “В години смутку” (1908) деякі короткі новели і ескізи в “Дикім винограді” (1921). Іншим поетом і перекладачем був Сидір Твердо хліб (1886-1922), автор збірок віршів “В свічаді плеса” (1908). Він також написав короткі оповідання і переклав на польську “Антологію сучасних українських поетів” (1911). Він був убитий українськими націоналістами за свій пропольський виступ.

Богдан Легкий (1872-1941), який жив у Кракові, де він пізніше викладав українську літературу в університеті, був настановником для багатьох молодих поетів. Він був дуже плідний, створюючи багато збірок поезій, серед яких “Стрічки” (1902), “Листи падуть” (1902), і “Над рікою” (1905), також короткі оповідання “З села” (1898); роман “Під тихий вечір”(1923); тетралогію “Мазепа” (1926-27); історичний роман “Крутіж” (1941). Сучасний погляд про досягнення Лепкого не дуже відрізнялися від більш ранньої критики: “Не можна розглядати Богдана Лепкого як поета гострого соціального спостереження, як майстра концептуального філософського мислення; його характер (природа) рефлексивна. Його ліричному “Я” домінує персональний, внутрішній світ переважає над зовнішнім дійсністю. Центральною темою поета є прагнення, що визначає романтичну напругу його почуттів і міркувань.

Двоє відомих поетів Східної України були модерністи: Микола Вороний і Олександр Олесь. Вороний (1871-1942) отримав свою вищу освіту на Заході (Відень, Львів) і був спочатку пов’язаний з театром і журналістикою. У 1900, після повернення в Російську Україну, він приєднався до Революційної української партії РУП. Він видав аньлеанах “З над хмар і долин” і багато працював для театру. Його першими збірками поезій були “ Ліричні поезії” (1912) і “У сяйві мрії” (1913). У передмові до останньої Спиридон Черкасенко написав: “Характерні риси творчого потенціалу Вороного – активність, запал і пошук. Органічно він не може приймати старі форми і жалісні копії, і бачить створення нових форм, нових ритмів, образів, і символів як головну задачу поезії. Також не має нікого більш святого для нього як України...”

“Усе, що стається у нашому житті – банальність – це проза. Поезія задумана природнім, недоторканим людською рукою, “у місячному світлі і серед зірок, у тінях і таємницях ночі з її солов’ями на весні, що кличе, дзвонить, до життя квітів і метеликів.” Імітація старого романтизму, що існував в українській і російській поезії, що занепадав увесь час, якийсь час. Олесь з його прямим сильним талантом відновив це і “вогонь, що спав у попелі” спалахнув, але тільки протягом короткого часу, був погашений на завжди. Навіть символізм Олеся не має нічого спільного з окутуванням предмета в складній і вигадливій масі асоціацій, настільки подібних з творами Меларме, Вячеслава Іванова, Інокентія Анненського, Блока і т.д.

Заборонений протягом десятиліть у радянські йцУкраїні окремі твори Олеся були перевидані там у 1964 з передмовою Максима Рильського.

Два молодих поети з виразними рисами модернізму заслуговують бути згаданими: Микола Фіменський (1873-1938) і Грицько Чупринка (1879-1921). Фіменський був автором “Лірики” (1906), схвалив “Календар” за “його частину і шляхетність тону, і його глибину” і він витікав з поєднання його української душі з елементами сучасного європейця, насамперед французької поезії. Чупринка, який починав і закінчив як традиціоналіст, показав деяку новину в “Огнецвіті” (1910), що був сприйнятий Шаповалом, як “веселий і безтурботний... праця письменника-символіста і прихильника чистого мистецтва”. Фіменський був заарештований у 1938 і загинув в Гулазі. Чупринка був вбитий більшовиками в 1921.