Максим Рильський (1895-1964) був модерністом, який спочатку входив до “Української хати”. Після революції він, поряд з Миколою Зеровим, Павлом Бургардом, брав участь у так званій групі неокласиків, що іноді пробувала наслідувати французьких “парпасівців”. Перша збірка поезій Рильського “На більших островах” (1910) за нею йшли “Під осінніми зорями” (1918), “Синя далечінь”(1922), і “Тринадцята весна” (1925).

Ранні поезії Рильського можливо одні справжні неокласичні твори. Пізніше, у 1930-их, він пішов дорогою Тичини, змінивши свої погляди відповідно до партійного диктату.

Подібно до неокласиків іншу спілку письменників “Лапка” офіційно називали “попутники”. Це неправильне визначення, даним Троїцьким, відносить усіх письменників, які бажали уникнути політики в одну зручну категорію, приписуючи їм ліві ухили, які жоден з них фактично не мав. Найбільш відомим письменником “Лапки” був Валер’ян Підмогильний (1901-41), який став головним романістом 20-их. Він був автором багатьох повістей і романів “Остап Шептала” (1922), “Місто” (1928), “Невеличка драма” (1930). Підмогильний був також перекладачем французької літератури, що у свою чергу вплинула на нього.

Існувало також багато митців, які вітали революцію і радянський режим і пробували поширювати оптимізм щодо цього в своїх роботах. Їм часто давали назву “пролетарські письменники”, хоча небагато х них мали робітниче походження. Що мало значення більше всього, це їхня відданість комуністичній меті. Серед передових у цій категорії були названі так звані “перші хоробрі”.

ПРАВИЛА СОЦІАЛЬНОГО РЕАЛІЗМУ, 1934-53.

Потрібно було більше ніж два роки, з квітня 1934 до серпня 1934, готуватися до створення спілки письменників на першому з’їзді радянських письменників у Москві. Затримка була частково через деякий пасивний опір з боку неохочих письменників, але також і нової когорти політичної влади зі Сталіним, що стає після з’їзду партії у 1932 безперечним лідером. Перший п’ятирічний план був оголошений завершеним раніше терміну 1932 (по -шахрайскому, як ми тепер знаємо) і стадія була встановлена для “будівництва соціалізму в одній країні”. Опозиція в партійних колах і в селянських колах була знищена і інтелектуали, які були вислані в Гулаг, стали цілком достатнім попередженням їх колегам серед яких партія не допустить нікого питаючого.

В Україні перешкодою часто були безпосередньо письменники, які повинні були бути ліквідовані. Репресії, згадані в розділі 2 досягли набагато більших розмірів, оскільки в 1930-их прогресували.

У відносно той же самий час, особливо в 1932-33, штучний голод протягом примусової колективізації в Україні знищив майже 7 мільйонів селян. Декількома роками пізніше, Комуністична партія України була підкорена і увесь уряд кинутий у в’язницю країни. Травми їх були руйнівного типу, все-таки, слово було надруковано щодо цих трагедій. Руйнування всієї країни було здійснено чи тихо чи з відновленими закликами будувати комунізм. Тільки в 1088, протягом епохи гласності була доля п-ри 1930-их визнана. А. Погрібний писав про цю долю:

Сумна статиска одного московського п-ного ентузіаста Е. Болтова стало відомо від 1000 карток, які він з’ясував про письменників (не тільки членів спілки письменників), які були жертвами репресій, майже половина була та, ті були, хто писав в нашій республіці.

Творячи в 1988, Борис Олійник повідомив, що факт, якщо не чотири з п’яти, то буквально два з трьох українців в минулому застрелені чи відправлені Сталіним в табори, з яких тільки деякі повернулися.

Багато залишається, щоб бути виясненим про деталі репресій. Чому наприклад, вони включали деяких відомих комуністів і партія вручає наприклад Кумика і Микитенка? В наш час, можливо заява Артура Косперс про репресійних чищень може пояснити це. Деякі критики на Заході – наприклад, Тевельов, запропонував, що чищення були спрямовані насамперед проти тих письменників, які використовували універсальні теми в своїх творах, і що була спробу звузити етичні (національні) параметри. Існує деяка правда в тому, але також істина, що сотні з тих ліквідували, хто не мав універсальних претензій.

Чи малися будь-які протести проти цієї лавини крові? Великою подією стало самогубство Миколи Хвильового у травні 1933, випливає декілька місяців пізніше Миколи Скрипника, старого більшовика і комісара під час утворень в Україні. У 1937 Панас Любченко голова Укр. рад. уряду також вчинив самогубство перед своїм очікуваним арештом. Існували інші письменників, які брали свої власні життя швидше ніж обличчя репресій. Інші форми протестів були неможливі під існуючим жахом (терором) влади. Деякі письменники – Хвильовий у своїх повістях “Зеров і Плужник” у своїх поезіях, Дніпровський у своїх листах виражали темні похмурі передчуття відносно майбутнього. Але загальна тиша з однієї сторони і вітальні лозунги пропаганди щодо знищення ворогів народу з другої, склала майже до непристойності.

З’їзд письменників у Москві у 1934 схвалив статут нової спілки письменників з їхніми правами і обов’язками. Виконавчі органи спілки стали частиною номенклатури з усіма додатковими обов’язками і вигодами. Радянська інтелігенція стала служницею партії. Ідеологічно нова теорія чи метод “соціалістичного реалізму” були оголошені і закріплені для всіх письменників. Відповідно оцієї теорії, літературні твори мали “відбувати дійсність у її революційному розвитку” і “навчати читачів у дусі соціалізму”. Максим Горький відомий своїми образливими зауваженнями відносно українців (у листі до українських письменників він згадав їхню мову як “діалект”) був введений на престол як патрон, святий нової ради літератури.

Преоралістична, ліберальна атмосфера 1920-их постійно пронизала закликами будувати нову пролетарську революцію, присвячених ідеалом комунізму. Деякі письменники не враховували ці заклики і продовжили свою власну роботу, але багато хто слухав з увагою до проголошення нової епохи.

Першорядну важливість тут має