У червні 1892 року закінчує гімназію і записується на юридичний (найдешевший) факультет Чернівецького університету, який закінчив через 17 років (1909). Батько не мав змоги утримувати сина в університеті. Розраховувати довелось тільки на себе. З 1893 року почалася уперта, виснажлива праця в адвокатських канцеляріях, з безкінечними переїздами з місця на місце, боротьбою з хворобами та злиднями.

Але і в цих складних життєвих ситуаціях він не шкодував себе, коли йшлося про громадські інтереси. Так, нехтуючи особистою невлашто-ваністю і матеріальною скрутою, він погодився редагувати газету «Хлі-бороб» (1893) за мізерну платню — 30 гульденів, а в 1897—1898 роках став редактором «Громадського голосу» — газети, що ледве животіла. Захворів І. Франко, змушений виїхати М. Павлик (редактори «Громадського голо-су»), всі інтелігентні радикали також відцуралися її. Цю неймовірно важку ношу взяв на себе Мартович.

Одержував 30 золотих ринських на місяць. Не маючи помешкання, спав у редакції. А газета виходила регулярно і без запізнень.

Робота в газеті збагачувала життєвими враженнями, сприяла поширен-ню проблемного діапазону публіцистичних виступів, привернула пильну увагу до літературної творчості. Та займатися нею Мартович не міг. Треба було заробляти на шматок хліба. 1900 року він влаштовується на роботу в канцелярію доктора Лонгіна Озаркевича в містечку Городок під Львовом.

Оточення в Городку різко контрастувало з львівським. Це пригнічува-ло Мартовича. Зараджував собі щосуботніми поїздками до Львова на зустріч з товаришами: М. Шухевичем, В. Гнатюком, В. Будзиновським, М. Заячківським. В неділю повертався назад. Розлука засмучувала обидві сторони. «Одної неділі пополудні (1900),— згадував директор «Видавни-чої спілки» В. Будзиновський,— коли Мартович... став прощатися, бо вже прийшла пора від'їздити, я кажу йому:—

Лесю, лишися, бо ввечері зійдеться велике й веселе товариство. Мартович хитнув раменами і каже:—

Маю лиш стільки, що на білет до Городка.—

Зробім інтерес. Тобі на цей вечір у Львові вистачить один гульден (1/4 долара)?—

Якби я мав ринцкого, то питав би, що Львів коштує.—

Пиши оповідання. Пиши все, що нам оповідаєш. Але пиши так, як оповідаєш. Щоб ти не перепрацьовувався, напиши щотижня одне оповіданнячко і дай мені. Як тих оповідань назбирається на том, то «Видавнича спілка» видасть книжкою (..,) На рахунок гонорару я тобі буду давати зачет (аванс. — О. Г.) із своєї кишені — за кожне оповідання одного гульде-на. Решту Спілка виплатить тобі після опублікування книжки (...)

Коли ми зійшлися на вечерю до ресторану, увійшов наш Лесь. Ступа-ючи повагом з головою, гордо задертою догори, приступив до мене, з кишені витягнув папір і, подаючи мені, сказав:—

Знай, що маєш діло з письменником гоноровим. Уже нині даю тобі одне оповідання. Друге дістанеш на другу неділю перед полуднем».

І Мартович, і Будзиновський дотримали слова. Перша збірка оповідань під назвою «Нечитальник» вийшла у Львові 1900 року в «Українсько-руській видавничій спілці». Вслід за нею вийшли ще дві збірки: «Хитрий Панько» (1903), «Стрибожий дарунок» (1905). Популярність Мартовича-письменника неухильно зростає. Його читають і високо оцінюють І. Франко, О. Кобилянська, Леся Українка та ін. Готуючи до видання альманах «З потоку життя», М. Коцюбинський не мислив його без участі галицьких письменників, що «загнали у кут наших українських. Я такий прихильник Вашого таланту, — звертається він до Мартовича, — так люблю перо Ваше, що вже бодай для того варто щось мені надіслати».

Та Мартович не надіслав до альманаху свого твору. Незакінчений університет позбавляв права відкрити власну канцелярію, а посада поміч-ника адвоката не забезпечувала навіть життєвого мінімуму. Постійні переїзди, недоїдання, особиста невлаштованість виснажували письменника вкрай. Намагався «забавляти» публіку своїми болями. На питання товари-шів, чому він не одружився, жартома відповідав: «Найважливіша причина тут, мабуть, та (...), що всі жінки, які мені подобались, були дуже інтелі-гентні. Вони розуміли, що мене сильно тягне тільки до трьох «П»: до письменства, до пива і до парубоцтва. А це такі три «П», які дуже тяжко погодити з четвертим «П»: з подружжям».

Хвороба прогресувала і заважала не тільки творчій праці (з 1905-го до 1910 року не написано жодного твору), а й примусила відмовитися від юридичної практики (1911).

За таких обставин навіть оптимізм і гумор покинули його. Залишилась хвороба, борги, розчарування і безнадія. Куди йти? Де прихилити свою го-лову? Справжнім приятелем виявився Іван Кунців. Він прийшов на допомогу хворому письменнику, забравши його в свій маєток, в село Улицько-Зарубане коло Рави-Руської на Львівщині. Оточений любов'ю та пова-гою, Мартович багато читає, жадібно ловить кожну новину інтелектуаль-ного і громадського життя, ніби заново народжується.

Цілюще вплинув на Мартовича вихід двох його збірок у Москві (1910, 1911) — «Войт й другие рассказы» в перекладі і з передмовою О. Назарієва. «Він вражає таким глибоким знанням народного життя, звичаїв і на-виків селян, — захоплено писав російський побратим, — відзначається та-кою здатністю помітити і передати найдрібніші злами душі мужика, що це дає нам право поставити Мартовича поряд з найкращими сучасними побутописцями села».

З піднятим настроєм, з новою силою Мартович пише оповідання «Народна ноша», «Пророцтво грішника», «Жирафа та Ладо» (надруковані після смерті); розпочинає драму «Політична справа», повість «Село Підойми» (обидва твори незакінчені); на одному подиху закінчує найвиз-начніший твір — повість «Забобон» (1910 - 1911), де, за словами професо-ра М. Рудницького, «мужицький світ» і інтелігентська галицька про-вінція оживають від його слова, всміхаються до нас тими самими рисами безжурної погоди,