Р е ф е р а т

на тему:

“Життя і творчість Григіра Тютюнника”

П л а н:

1. вступ;

2. основна частина:

а) життя;

б) творчість;

3. висновок.

Найясніше зірка давнього, талановитого роду Тютюнни-ків (Хтудулів, як прозивали їх по дідові) спалахувала двічі — коли з'явилися в українській літературі два неповторні, обдаровані письменники Григорій і Григір Тютюнники. Власне, називали їх так, щоб розрізняти, не плутати. Були вони, безперечно, різними, хоч і мали спільне коріння. На кожного наклав відбиток саме його час.

Хто зна, кому з них було важче в житті, а відповідно і в творчості. Старшому — Григорію, який пройшов війну, встиг тільки відчути манливу звабу хрущовської «відлиги», завдяки якій створив свій знаменитий роман «Вир», а в розквіті творчих сил помер від фронтових ран. Було йому всього сорок один рік. Чи меншому—Григору, який так непросто пробився до найціннішого свого джерела — рідної мови, зумів сягнути в корінь найболючіших проблем сучас-ності, але змушений був творити в постійному протиборстві із застійними канонами. Було йому всього сорок дев'ять, коли пішов із життя.

Народився я 5 грудня 1931 року в сім'ї селян — Тютюн-ника Михайла Васильовича і Тютюнник (до заміжжя Сивокінь) Ганни Михайлівни. Вони були вже в колгоспі — батько плотникував, косив, пиляв осокорчики довгою дво-ручною пилкою, нишком готувався до екзаменів у вчитель-ський вуз. Мати працювала на різних роботах — полола, в'язала, поливала і подавала снопи в барабан.

У тридцять третьому році сімейство наше опухло з го-лоду, а дід, батько мого батька, Василь Феодулович Тютюн-ник, помер — ще й не сивий був і зуби мав до одного міцні (я й досі не знаю, де його могила), а я в цей час — тоді

мені було півтора року — перестав ходити (вже вміючи це робить), сміяться і балакать перестав... У тридцять сьомому році, коли батькові сповнилось рівно сорок (він з 1897 ро-ку), його заарештували, маючи на увазі політичний мотив, і пустили по сибірських етапах...

У 1957 році прийшов папірець, який сповіщав, що бать-ко ні в чому не винен і реабілітований посмертно. По тому, як забрали батька, ми залишилися удвох: мати двадцяти-чотирьохрічною вдовою (вона молодша за батька на шістнадцять років) і я. Мені тоді йшов шостий рік.

Мій батько, кажуть, був гарний собою, розумний, силь-ний і з лиця моложавий, бо після першого одруження — на ївзі Федотівні Буденній (1920—1921 рік) — він не знайшов кращого заняття, ніж займатись поезією, геометрією, бон-дарством. Після того, як батька забрали в тюрму в 1937 р., взяв мене до себе батьків брат Филимон Васильович Тю-тюнник,— мати осталися заміжні за іншим, а я пішов до дядька. Сьогодні я знаю, для чого взяв мене дядько. Він І його дружина» Наталя Іванівна Рябовецька, з сусіднього з нами хутора Троянівка, вчили й виховували мене, а кажучи просто, були моїми батьками. Вони обоє працювали в школі. Дядя був бухгалтером, тьотя викладала українську мову й літературу. З того часу я запам'ятав «Як упав же він з коня», «На майдані».(....) Я любив і знав казки Пушкіна і безліч українських народних казок, з яких я найбільше люблю й зараз «Котигорошко»,— прекрасна казка.

Перечитував оце недавно — диво, та й годі...

А до Донбасу, ще коли жив я з матір'ю і татом, добре запам'ятались мені Шевченків «Кобзар», «Під тихими вер-бами» Грінчеика, «Хіба ревуть воли...», «Кайдашева сім'я», «Тихий Дон», тоді ще не закінчений,— третю частину чита-ли, мабуть, тато і мама воювалися за неї: обом хотілося чи-тать. Зійшлись на тому, що вечорами читали вголос.

1938 року віддали мене дядя і тьотя до школи в ук-раїнський перший клас, який нараховував сім учнів. Ду-маю, що тут другі мої, сказати б, батьки дотримувались принципових поглядів щодо української мови, освіти, куль-тури взагалі.

Через два тижні цей клас було ліквідовано за малим контингентом, і я опинився в російському першому класі. З того часу і до 1962 року я розмовляв, писав листи (іноді оповідання) виключно російською мовою, окрім років 1942-1949-го, коли я знов опинився в селі біля матері. До цього я був старцем в повному розумінні цього слова. Ста-лося се так. На початку війни тьотя народила мені сестри-цю. А дядю забрали на фронт. Уже в сорок другому році почався голод. Я їв тоді картопляну зав'язь, жолуді, пробу-вав конину — коли вона кипить, з неї багато піни...

Люди, дивлячись на змучену тьотю і на нас, голодненьких дітей, порадили мені чкурнути до матері на Полтавщи-ну, щоб легше стало всьому сімейству,— голод як-не-як. Я так і зробив. Йшов пішки, маючи за плечима 11 років, три класи освіти І порожню торбинку, в котрій з початку под-орожі було дев'ять сухарів, перепічка і банка меду — зем-ляки дали на дорогу. Потім харчі вийшли. Почав старцю-вати. Перший раз просити було неймовірно важко, соромно, одбирало язик і в грудях терпло, тоді трохи привик.

Ішов рівно два тижні. Через Слов'янськ, Краматорськ, Павлоград (чи Конград), Полтаву, Диканьку, Опішню. А слідом за мною, коли трохи полагодилося із залізницею, приїхала і бідна моя тьотя з грудною сестричкою.

Зажили ми в селі. Потім хату спалила бомба, І ми опи-нилися в чужих людей —