Художнє мислення Василя Рябого у

контексті «Київської школи» та поезії «вісімдесятників»

Зміст

Вступ

Розділ І. Український літературний процес останніх десятиліть ХХ ст.:

школи та поетичні особистості.

1.1.Поезія «Київської школи» та її екстраполяція у творчості

поетів-«вісім десятників»

1.2.Художня творчість Василя Рябого: текст і контекст.

1.2.1.Двійництво людської душі як прагнення гармонії.

1.2.2.У пошуках форми вираження.

Розділ ІІ. Поезія Василя Рябого: міфологічний дискурс.

2.1.Художня концепція міфу: світовий та український зрізи.

2.2.Центр поетичного космосу Василя рябого та Василя Герасим’юка.

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Поезія належить до тих сфер художньої творчості, сутність яких важко піддається науковому осмисленню. Її дивовижний парадокс полягає в тому, що попри нові, додаткові до правил даної мови обмеження, які постають у поетичному тексті (певні ретрометричні норми, звукова, лексико-синтаксична, тематична організованість), інформативність його порівняно з текстом прозовим набагато зростає. Явище значно більшої смислової місткості поезії порівняно із звичайним мовленням і навіть мовою прози, пояснюється тим, що у вірші будь-який мовний елемент стає носієм певного змісту, а всі слова і речення поєднуються складною системою відношень, неможливою поза віршем, що й спричиняється до нового, додаткового смислу. Високомистецький твір являє собою неповторний художній світ і має невичерпні резерви змісту. Для поезії, слово якої не може бути адекватно перекладеним мовою логіки, характерна особлива семантична глибина тексту. Іншими словами, в ліриці складний внутрішній світ передається концентрованими образами, що дають можливість налагодити з читачем миттєві стосунки. Для лірики особливо важить той факт, що в її сприйнятті повинен брати участь читач, який розуміє прочитане і співпереживає йому. Таким чином, специфіка ліричного твору полягає в тому, що людина присутня в ній не лише як автор, тобто об’єкт зображення, але і як її суб’єкт, що включений до естетичної системи твору як важливий елемент.

Що ж до української поезії останньої третини ХХ ст., то варто зауважити, що вона поступово виходить з-під влади тиранічного соцреалістичного канону, який будь-який вільний мистецький порив душив ще в зародку. Так сталося, скажімо, з представниками «Київської школи» (М.Григорів, В.Кордун, В.Голобородько, М.Воробйов). Саме ці поети дали поштовх українському постмодернізму; саме вони творили так, наче вже жили в незалежній державі; і, зрештою, саме вони дали могутній сплеск хвилі «вісімдесятництва», яке увібрало в себе всі традиції «Київської школи». Назва «вісімдесятники» пов’язана не тільки з конкретним часовим періодом – вона ознаменувала бурхливий розвиток нових естетичних рис поезії, спричинених відмиранням естетики соцреалізму з його строгою регламентацією світоглядних та художніх засад літературного процесу. Такі зміни особливо виразно виявилися у творчості представників цього напрямку (Ю.Андрухович, В.Неборак, В.Герасим’юк, І.Малкович, І.Римарук, В.Цибулько). Поети 80-х проголосили абсолютну творчу свободу митця, його незалежність від будь-якої ідеології та офіціозу. Молоді поети звертаються не лише до заборонених соцреалізмом проблем (історичної пам’яті, національної свідомості), а й переводять їх у позачасові онтологічні та етичні виміри.

Отже, поезія поверталася до власної мистецької сутності, що передбачала первинність естетичних критеріїв, пріоритет загальнолюдських гуманістичних цінностей над класовими. Поети-«вісімдесятники» творчо переосмислювали багатющі джерела фольклору, Біблії, наближали їх до гострих проблем сучасності.

Одним із яскравих представників поезії «вісімдесятих» є Василь Рябий, творчість якого приваблює своєю розкутістю, своєрідним поглядом на життєві явища і водночас непретензійністю, творчою делікатністю. Його вірші високохудожні, де краса й доброчинство покладені в основу художнього методу, а зміст нинішнього буття дає змогу писати про розбрат і про швидке сп’яніння від свободи. У поезії В.Рябого є ідилічне – на грані замилування життям. Є і трагічне – на межі розпачу й безвиході. Так він бачить цей світ, прекрасний і трагічний, вільний і – уярмлений водночас. Але живий і неповторний.

Мета магістерської роботи полягає: 1) у виявленні найхарактерніших ознак розвитку лірики останніх десятиліть ХХ ст.; 2) у визначенні особливостей поетичної творчості Василя Рябого в літературному процесі 80-х років; 3) у дослідженні художньої трансформації архетипу світового дерева у поезії В.Рябого.

Реалізація поставленої мети передбачає вирішення таких завдань:

дослідити роль поетичного покоління Київської школи та поетів-вісімдесятників у літературному процесі останньої третини ХХ ст.;

розглянути визначальні риси та світоглядні домінанти поезії В.Рябого;

розкрити символічне наповнення архетипу світового дерева у поезіях В.Рябого та В.Герасимюка.

Теоретичну базу магістерської роботи становлять праці вітчизняних і зарубіжних учених, присвячених вивченню й аналізу з питань теорії поетики, жанру, стилю (Аристотель, Гегель, О.Потебня, Л.Гинзбург, О.Галич), теорії міфу та ритуально-міфологічних комплексів (Я.Поліщук, К.Леві-Строс, М.Еліаде, В.Топоров, К.-Г.Юнг), історико-літературні праці (М.Ільницький, В.Моренець, Л.Тарнашинська), відгуки та рецензії на творчість В.Рябого (В.Кожелянко, В.Лучук, М.Лазарук, Т.Мельничук, П.Осадчук), які осмислюють творчість поета спорадично, на рівні першопрочитання і сприйняття художнього тексту.

Таким чином, звідси випливає і актуальність нашого дослідження, що полягає у спробі системно проаналізувати малодосліджену творчість вищезгаданого поета; розкрити образно-стильові особливості художнього світу митця крізь призму міфософського характеру сприйняття і освоєння буття

Розділ I.

Український літературний процес останніх десятиліть ХХ ст.: школи та поетичні особистості.

Поезія Київської школи та її екстраполяція у творчості поетів«вісімдесятників».

Досить складно окреслити для тих, хто зовсім не знайомий із цим літературним явищем і фактом нашого донедавнього буття, що таке «Київська школа» поезії, в чому її суть як феномена естетичного, психологічного, зрештою – як життєвої установки тих, кого ми відносимо до кола творців цієї «школи».

Та перед тим, як почати глибше досліджувати це поетичне явище, хотілося б повернутися до тієї проблеми, яка потребує особливої уваги. Це проблема становлення і розвитку української культури протягом не одного століття в умовах