У поетичному арсеналі письменника вражає розкута гра в образи-звуки. Зразком є фонетичний сонет «І тах молір а сі мо ті о ліро»[67;31]:

І тах молір а сі мо ті о ліро

Сі мі сі я а я сі то тишо

Я ві я ні я клі я ва душо

Я сно я зно я ладо вадо виро

Перемолі мові люві кохано

Повяко зморо мрето по хі ті

Я ві я ні я клі я ва соді

Ір м’я ір та ір на ла ню кохано

Про сві о них о мі о зір нірвано

Невіно тиво сутро па на лір

Лісто сокро не лі сомні мірано

О рано в’яно стано я потір

Я ві я ні я клі я ва молір

Ір м’я я ва я ва світано .

Таке враження, ніби гірський потічок співає пісню про кохання до Лади, до Краси… У цих рядках фантазія автора і читача безмежна, та власне як і у вінках сонетів «Вустожар», «Квадратрабіг», «Барвосни», «Листозлива». Це найбільша і найскладніша у світовій поезії строфа з двохсотдесяти віршів являє собою 14 взаємно пов’язаних сонетів і 15-го, який зветься магістралом і є ніби вузлом, що в’яже докупи ланцюг з 14-ти сонетів. У 1834 році опубліковано 1-й у світовій літературі вінок сонетів словенського романтика Франце Прешерна. На українському ґрунті з’явилися на початку ХХ ст. (М.Жук, О.Ведміцький, В.Бабинський, Л.Мосендз). 60-80-і роки були особливо врожайними на вінки сонетів. У цей час з’явилися збірки сонетів: «Гранослов» Д.Павличка, «Різноміття», «Ряст» М.Зісмана. Тематика розширилася. Помітними здобутками позначена філософська лірика, пейзажна та інтимна, а також поезія, в якій поєднувались публіцистика і елементи медитативної лірики. Це все пояснюється більшою творчою свободою особистості, орієнтацією на загальнолюдські цінності морально-етичних засад.

Неперевершений, на нашу думку, є вінок сонетів В.Рябого «Листозлива»[67;147-150]. Він належить до пейзажної замальовки осені. Ритм вірша заколисує читача у напівдрімотливому сні. В уяві виникають «усмішка бабиного літа», «хмари із табунами срібних крапленят», які «дрижать і набухають громом»; клен, що молиться, щоб сонцем догорів», а десь там «вискочили опеньки». Осінь у В.Рябого багата на плоди, на тишу, на життєвий досвід, адже відомо, що саме ця пора року асоціюється з мудрістю зрілої людини, збагаченої досвідом поколінь, який акумулюється, щоб згодом дати нове життя. Заслуговує на увагу й інший вінок сонетів «Вустожар»[67;172-173], який за будовою не є традиційним: складається тільки з 7 сонетів, а 8-й, магістрал, в’яже вузол не з 14-ти сонетів, а з 7-ми, по два перших вірша з кожного. Це інтимна поезія, де кохання розглядається, як спокуса у вигляді яблука Єви. Любов В.Рябий називає то «диким шалом», то «солодким лихом», які рано чи пізно з обіймів вивільняються звикло. Та все ж таки кохання, нехай його так мало – «у жменці» - здатне вивільнити порожнечу, принести «рай хмільної гіркоти».

Таким чином, за допомогою гри слів, метафорики мислення поет вдало експериментує над словом не тільки у фонетичному сонеті, вінках сонетів, але й у паліндромній поезії. Щодо українського паліндрому, то нашим першим представником раклітеральної поезії був І.Величковський («Зегар з полузегарком»,1661; «Млєко од овци, пастору наложноє», 1691). З огляду на І.Величковського (як першого і довгий час єдиного українського паліндромі- ста-практика) в найновішій українській поезії раклітеральний знайшов своїх прихильників, які розвинули далі цю форму письма. На початку 70-х років тільки В.Лучук згадав про вірша-рака:

На ринок дід Комиран

сіно ніс

курка – біб, а крук

сир і рис,

Кіт утік.

Ситуація докорінно змінюється наприкінці 80-х років, коли не лише В.Лучук використовує елементи паліндромії у своїх поезіях. Утворюється навіть група «Геракліт», абревіатура від: «Голінні ентузіасти рака літерального». На переконання паліндромотворців, паліндром – це перш за все вірш, невід’ємною властивістю якого є те, що він читається зліва направо і навпаки. В.Рябий теж належить до цього гурту. Паліндроми в поезії В.Рябого – не просто гра, адже особливість паліндромічного письма зумовлює багатозначність і невизначеність зв’язків між словами. Щоб зрозуміти його суть, треба проникнути в кожну його складову частину – слово, яке – вступаючи в текстуальне співвідношення з іншими словами – значить набагато більше, ніж в ізольованій частині. Таким чином, не тільки автор бере собі у співавтори слово, але й кожен потенційний читач мимовільно стає співавтором, оскільки може вичитати із тексту те, чого автор і не міг передбачити.

Отже, ми бачимо, що паліндромотворчість розвивається не тільки в епоху бароко, що характеризувалося віртуозним володінням вишуканими метафорами, порівняннями, антитезами, але й у наш час, що свідчить про зацікавлення багатством рідної мови, адже «курйозне мистецтво» вимагає вправної техніки володіння і знання слова.

В.Рябий не відступає від свого філософського мислення і в східних формах віршування, де вдало поєднує українську народну філософію із орієнталістською філософією Сходу. Слід зазначити, що експериментує автор у таких жанрах, як танка, хоку, газелі, рубаї, мурабба. Звернення до східних традицій віршування має довгу традицію, що походить ще з Київської Русі. Знайомство розпочалося із Біблії. «Книга книг»