давала знання з історії, географії і водночас красного письменства. Схід і східні народи фігурують у творах багатьох українських письменників, але зацікавлення формою віршування спостерігаємо лише у ІІ половині ХІХ ст., знайомство з ними відбувалося через чужі мови. Поштовх цьому безперечно дало поширення «східних мотивів», «орієнталізму» в літературах Західної Європи і в російській літературі. Звідси «Перська пісня» О.Корсуна (1842), «Лист за убитого (арабська дума) Франка (1876), мотив переодягання із казок «Тисячу і одна ніч» в «Запорожці за Дунаєм» Гулака-Артемовського (1862).
Першою вдалою спробою відтворення особливості східнопоетичної форми слід вважати газель І.Франка, написану ним у 1884 році. На кінець ХІХ –поч.ХХ ст. припадає активна праця А.Кримського по ознайомленню українського читача з набутками східних літератур. Слід зазначити, що серед перших публікацій А.Кримського бачимо невелике повідомлення про Омара Хайяма, переклад 5-ти рубаїв.
Під час так званої українізації в міжвоєнні роки українські поети намагалися засвоїти кращі здобутки нової європейської поезії, а Схід відкривався як велика «незвідана земля». До східних форм звертався схильний до розмаїття форм А.Казка.
Власні рубаї – числом 24 – вперше включив до своєї збірки «Правда кличе» (1958) Д.Павличко. У 1987 році виходить ціла книга, що вміщує 236 цих східних, яка так і називається «Рубаї». Особливо багато експериментування з формою з більшим чи меншим успіхом спостерігалася в 70-80-і роки. В.Мирний крім написання рубаїв робив спроби освоїти ще одну форму східної поезії – бейт. Послідовно працювали в жанрі рубаї такі поети, як І.Нижник у збірках «Оновлення» (1976), «Коріння гір» (1979); В.Коломієць у поетичних книжках «Роздуми» (1976), «На відстані серця» (1978).
Отож, ми бачимо досить широке і давнє зацікавлення Сходом, яке, очевидно, не згасає; знову і знову дає нові потенціали як у пошуках нових форм, так і в поєднанні східного способу мислення в «європейському одязі вірша». І це цілком зрозуміло, адже кожний народ має свою неповторну філософську систему мислення, яка радикально, а чи посередньо відрізняється одна від одної.
Не менш активним в освоєнні східних форм є й В.Рябий. Це переважно філософська лірика, іноді іронічна, але в ній не йдеться про пусті дріб’язки, вона порушує фундаментальні проблеми буття і несе в собі ненав’язливу дидактичну мету:
Ще й не розгледів погляд сам себе,
Як очі сліз неждані повні. Мить.
Ще й не пізнав цей землесвіт мене,
Як вже промчали вітрогоні. Мить.
І так завжди в ріки політ нестримний.
Метелик в лоні здоганяє мить[67;224].
Вартими уваги є хоку – пейзажні замальовки, що виникли в Японії у ХVІ ст. Поет гостро відчуває природу, власне і тут елементи пантеїзму виступають у всій всеохопності:
Шелест крил над землею,
свист пронизливий у вухах.
Розсипається біла кульбаба.
* * *
Надвечір голова соняшника
червоніє місяцем над полем.
дочитує книжку серпня [67;234].
Автор експериментує з більш ускладненими східними формами – мур раба. Суть цієї форми полягає в тому, що рядки читаються однаково вертикально і горизонтально:
осиковий в росі світанний трепет
в росі новий же світиться чар-светер
світанний світиться (осико новий осо)
трепет чар-светер (новий осо) мов лепет
[67;226].
Отож, проілюструвавши досягнення В.Рябого у царині сучасної поезії, доречно зауважити, що нового поет не віднайшов у формах віршування, але яскраво показав свій світогляд і житейську мудрість української ментальності на тлі західноєвропейського мислення за допомогою філософської думки Сходу. Просто для обдарованого митця ніколи не буває достатньо; він бажає утвердитися не тільки у звичайних віршованих формах, звичних для пересічного читача, але і таких незвичних, як хоку, газель, танка, мурраба, що свідчить про глибоку обізнаність автора у різних системах віршування.
Розділ ІІ
Поезія Василя Рябого: міфологічний дискурс.
2.1. Теорія міфу у світовій та українській літературознавчій науці.
Історія культури протягом усього її розвитку так чи інакше співвідносилася з міфологічною спадщиною первісного суспільства. Співвідношення це постійно коливалося, але загалом еволюція відбувалася в напрямку деміфологізації. Епікурейці вважали, що міфологія потрібна лише для підтримання функцій вождів та жерців. Християнські теологи Середньовіччя дискредитували античну міфологію, пояснюючи її як помилкові судження, або як історії про незначних дрібних демонів. У добу Просвітництва Б.Фонтенель у праці «Походження вимислів» тлумачив виникнення міфів як відповідь на недосконалість людського розуму – невміння пояснити природу тих чи інших явищ, у зв’язку з чим і відбувалося надання їм гіперболізованих людських рис[46;116].
Подібні погляди на природу та цінність міфології збереглися й донині. Наприклад, французький дослідник міфології Р.Менар розглядає останню як «численні вигадки» щодо явищ природи, викладені прекрасною алегоричною мовою: «Сонце для древніх було сяючим богом, який боровся з ніччю; якщо відбувалося виверження вулкана, то це велетень нападав на землю, а коли виверження припинялося – то Юпітер скидав велетня у Тартар. Буря означала гнів Нептуна, а щоб пояснити землетрус, казали, що Нептун б’є своїм тризубом об землю. Проросле після зими насіння означало, що Прозерпіна вийшла із в’язниці, щоб з’єднатися з своєю матір’ю Церерою»[46;117]. Глибшого сенсу, зокрема такого, який би стосувався символічного виміру, дотичного до психологічного розвитку людини, дослідники, котрі дотримуються вищеописаного погляду, у міфології не вбачають.
Друга група, що стосується конкретизації дефініції міфології, значно багатша на гіпотези, окреслює більше функцій міфологічного дискурсу, вказує на їхню причетність до чуттєвого життя людини. Чи не першим творцем серйозної теорії міфу був італійський дослідник Дж.Віко. Він висловлює глибокі, але, можливо, теоретично недопрацьовані, та інтуїтивно багаті базові особливості міфологічного дискурсу. Зокрема, він порівнює міфологічне мислення з дитячим: