Л.Леві-Брюль, розриваючи теорію колективних уявлень, розглядав їх як такі, котрі не мають жодної раціональної основи, збудовані без урахування законів логіки: у міфології відсутня тенденція до усунення протиріччя, а тому кожна річ (персонаж, феномен) може одночасно бути собою та чимось іншим, одиниця не протилежна множинності. Вчений вводить у теоретичний дискурс поняття містичного, вважає, що містичне і пре-логічне є двома аспектами однієї і тієї ж властивості. Асоціативним процесом у системі колективних уявлень керує містична участь.

Символічні теорії міфології, що розвинулись у ХХ ст., уособлені насамперед працями Е.Кессірера. Науковець розглядає міфологію, мову та мистецтво як автономні символічні форми культури. Таким чином, міфологію та міфологічний дискурс пропонується розуміти як самостійний феномен, котрий не зводиться ані до мови, ані до індивідуальної чи колективної творчості. Сам міф «має подвійний вигляд: з одного боку, це понятійна, з іншого – перцептивна структура... Світ міфу – драматичний…, і це світ дій, зусиль, сил, які борються. Міфологічне сприйняття завжди насичене цими емоційними якостями»[34;529]

Дослідник відмічає і бінарність міфологічного мислення: світ структурується навколо пар протилежностей. Закони універсуму відображені у міфології як циклічна гра священного і профанного, між якими також немає чітких меж: смерть подібна до сну, а народження – до повернення померлого. Замість протиставлення буття і небуття міфологічна свідомість розглядає їх як дві взаємодоповнювальні складові одного цілого – життєвого циклу тотема, індивіда чи спільноти на символічному рівні є одним і тим самим об’єктом – суб’єктом усіх міфологічних метаморфоз.

Надзвичайно важливим аспектом поглядів Кассірера є ідея про те, що міфологічна фантазія може народити міфологічний світ тільки у тому випадку, якщо вона живиться емоціями, а тому міф формовиявляється як «плід емоцій», залежить від сили афектів, котрі діють на первісну свідомість, яка ще не розрізняє зовнішнього та внутрішнього планів, ілюзії та достовірності. При цьому «мова і міф споріднені між собою». На ранніх стадіях розвитку людської культури вони пов’язані настільки тісно, їхній взаємозв’язок настільки очевидний, що неможливо відділити одне від іншого»[34;536].

Дослідження міфології, проведені в контексті глибинної психології ХХ ст., об’єктивовані працями З.Фрейда, К.-Г.Юнга, М.Еліаде. Так, Юнг описав та дав свій варіант психологічного тлумачення архетипічних образів Божественного немовляти, Божественної дівчини, Великої матері, а також комплекси, які відповідають різним структурам особистості(Самість, Тінь, Аніма, Анімус)[46;120].

Ще одним визнаним підходом до дослідження міфології ХХ ст. став структуралізм, презентований працями К.Леві-Строса, Ж.Лакана, Р.Барта. Леві- Строс, вивчаючи процеси комунікації в сучасному та архаїчному суспільствах, відзначає, що вони неможливі без знакової системи. Магічне, міфологічне мислення також функціонує за посередництвом знаків, але має певну особливість, яку дослідник порівнює з бріколажем. Останній означає творення будь-яких проектів з випадкових, спеціально не пристосованих матеріалів. Щоб скористатися ними у процесі бріколажу, треба зігнорувати їхнє первісне значення та віднайти цілком нове функціональне навантаження, часом дуже несподіване, абсолютно далеке від первинно задуманого для них. Бріколаж подібний до будівництва дому на звалищі, коли як матеріали можуть використовуватися будь-які знайдені предмети, їхні уламки, частини первинно призначені для інших цілей. «Міфологія – це інтелектуальний бріколаж, який може мати блискучі і непередбачувані результати»[43;30]. Порівнюючи архаїчне та «цивілізоване» наукове мислення, Леві- Строс пише:»Міфологічне мислення, мов бріколаж, виробляє структури, впорядковуючи події, чи навіть залишки подій, тоді як наука у процесі свого самообгрунтування і завдяки структурам, які вона постійно продукує, тобто завдяки своїм гіпотезам і теоріям створює власні засоби і результати у формі подій»[43;37].

Французький структураліст Р.Барт наголошує на комунікативній природі міфу: міф – це слово, тому міфом може стати все, що гідне розповіді. Для визначення міфу важливий не сам предмет повідомлення, а те, як про нього повідомляється[4;68]. Філософ вважає, що джерелом натхнення для міфологічного дискурсу може стати будь-який феномен, оскільки «сугестивна сила навколишнього світу безмежна»[4;72].

Російський дослідник А.Лосєв вважає міф «абсолютно необхідною категорією думки і життя, далекої від усілякої випадковості та примусу»[46;121]. Що ж до власне міфологічного дискурсу – мовної тканини міфології, - то, на думку А.Лосєва, йому притаманні своя міфічна істинність, свої міфічні критерії істинності і достовірності, міфічні закономірності та планомірності»[46;121].

Як видно з вищенаведеного огляду підходів до розуміння природи внутрішньої структури функціонування міфології, наукові погляди створюють наукову палітру концептуальних систем, через формат котрих можна у той чи інший спосіб наближатися до витлумачення міфологічного дискурсу. Таким чином, міф – явище синтетичне – і мовно-чуттєве, і мовно-афективне, і реальнісно- екзистенційне. Він починає існувати як міф тільки у такому вимірі, який сьогодні так легко знайти у численних книгах та довідниках, однак він більший за ці перекази.

Міф існує як такий тільки у вимірі індивідуального чи колективного переживання. Лише прочитуючи міфологічні історії та відчуваючи реальну присутність мотиву у своєму житті, можна доторкнутися до справжнього міфу.

Оскільки ми ознайомилися із зарубіжними концепціями міфу як феномену культури, то слід звернутися до українських розвідок, які б характеризували науковий підхід до української міфології і вияви її в літературних творах. Слід зазначити,